Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Остається одно — брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: кілько батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни, забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...

Брехати, брехати, брехати!

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно, — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

«Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є— кого попаде... Верховний кат».

— Є ще яка робота? — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, платком обтирає лоб.

В підвалі воздух, що витримати годі. Чути горілку, тюгюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озеров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дише.

— Не можна більше питать, — каже. — Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох.

Царський суд погоджується з гадкою Озерова.

— Нанині досить. Можеш іти! — звертається до ката піддячий.

— Поклич хірурга!

Прийшов.

— До пам'яті цього тут привести, — приказують, — це твоя річ!

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

— Говорять тобі! Чув?!

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

— Чи не краще б їм поробити парики? — завважує Шафіров.

— Борошно дешевше стоїть, — відповідає Головкін. —

А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба.

— Суєта, — потверджує Шафіров.

Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

— Гарно як! — каже Головкін.

— Поетично, — підтверджує Шафіров.

— Тим двом вже не до того.

— Їм і життя немиле.

— Що таке життя, — філософує Головкін. — Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт — б'ють.

— А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому.

— Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.

— Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!

— Го-го!

— А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба.

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

— Вертаймо.

Побачили червоні сліди і пішли по них.

Головкін чобіт з крові об траву витирає.

— Забагрив башмак.

— Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров.

— Один чорт...

ВИНА І КАРА

Суд тривав дванадцять днів.

Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали.

Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.

Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.

Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.

Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!

Присуд короткий і гострий.

Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.

Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри.

Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.

Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час.

Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.

Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя.

Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.

Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар.

З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.

Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку!

По довгім ваганню канцлер узяв перо.