Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? — спитав він через деякий час.
— Ні. Він обожнює її.
— Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.
При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами — одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:
— Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?
— Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, — відповів я.
— А чоловік розумний і вчений, — сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. — Чому він не зробив нічого?
— З тієї ж причини, — відповів я.
— Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.
Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.
— Божевільний, сер, — сказав містер Дік, — придуркуватий, слабий на розум — одним словом, ваш покірний слуга, — тут він знову вдарив себе в груди, — може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік — ніщо! Тьфу!
І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.
Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.
— Ні слова, хлопче! — прошепотів він. — Хай усе лихо впаде на Діка — придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.
Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.
На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду — не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.
Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.
Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.
Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка завжди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.
— Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? — скрикнула місіс Марклгем.
— Мамо, — спокійно відповіла та, — хіба ж я знала, що це вас цікавить?
— Хіба ж вона знала! — вигукнула місіс Марклгем, падаючи на канапу. — За все своє життя ніколи я не переживала нічого подібного!
— Отже, ви були в кабінеті, мамо? — спитала Енні.
— Чи я була в кабінеті? — урочисто проказала мати. — Авжеж, була! Я застала цю наймилішу людину — чи можете уявити собі мої почуття, міс Тротвуд і Девіде? — у той самий момент, коли він складав свій заповіт!
Її дочка швидко відвернулася від вікна.
— Він складав, моя люба Енні, — повторила місіс Марклгем, розгортаючи газету на колінах, наче скатертину, — свою останню волю і заповіт. Яка запобігливість і ніжне піклування цієї доброї істоти! Я повинна розповісти вам усе докладно. Я просто зобов’язана віддати належне голубчикові — так, він справжній голуб! — і розповісти вам усе докладно. Мабуть, вам відомо, міс Тротвуд, що в цьому будинку ніколи не запалюють свічок, доки очі, прикуті до газетного аркуша, не починають, одверто кажучи, рогом ставати. І що в цілому домі нема жодного крісла, де можна було б читати газету, тобто читати так, як я це розумію. Єдиний виняток — кабінет. От що привело мене туди, коли я помітила там світло. Я відчинила двері. Наш любий доктор був у товаристві двох ділових людей, очевидно, юристів, і всі вони втрьох сиділи за столом, і милий доктор тримав перо в руці. «Отже, джентльмени», — сказав доктор... Енні, любове моя, зверни увагу на кожне слово, — «сподіваюся, що тут ясно висловлена моя довіра до місіс Стронг і мій намір передати їй усе безумовно». Один з ділових людей відповів: «Усе безумовно». По цих словах я вигукнула з почуттям, яке цілком властиве серцеві матері: «Боже мій, вибачте!», кинулася геть і прибігла сюди через вузький і темний коридор, повз комору.
Місіс Стронг відчинила скляні двері, вийшла на веранду і спинилася там, притулившись до колони.
— Тепер скажіть, будь ласка, міс Тротвуд, і ви, Девіде, — мовила місіс Марклгем, машинально стежачи очима за дочкою. — Скажіть, чи не є такий вчинок відрадним і втішним? Чи не зворушливо бачити, як людина, сповна розуму, чинить таку річ? І чи не робить це честі великодушному серцеві доктора Стронга? Це лише показує, що я не помилялась ані на волосинку. Коли доктор Стронг вшанував мене візитом і просив у мене руки Енні, я сказала їй: «Люба моя, на мою думку, нема сумніву, що доктор Стронг забезпечить тебе, зробить більше ніж обіцяє».
У цю хвилину пролунав дзвоник, і ми почули кроки гостей, які йшли з дому.
— Тепер, без сумніву, все завершено, — сказала Старий Солдат, уважно прислухаючись до цих звуків, — мила людина підписала, приклала печатку і вручила папір кому слід. Душа його спокійна — і це чудово! Яка благородна душа! Енні, люба моя, я піду до кабінету з цією газетою, бо я ні на що не здатна, коли нема в мене новин. Міс Тротвуд, Девіде, прошу вас, ходімо! Треба тепер відвідати доктора.
Пригадую, що містер Дік стояв у темному кутку кімнати і складав свій ніж, коли ми
