Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— А тому, мій любий докторе, — вела далі Старий Солдат, знову кілька разів ударяючи його віялом на знак своєї ніжної любові, — ви можете командувати мною в усяку пору дня і року; знайте, що я завжди до ваших послуг. Я ладна їхати з Енні в опери, концерти, на виставки — куди заманеться; і ви ніколи не помітите втоми на моєму обличчі. Обов’язок, священний обов'язок, мій любий докторе, я ставлю понад усі міркування в світі.
І справді, вона дотрималася свого слова. Вона належала до осіб, не здатних нудитись і втомлюватися світським галасом, і щодо цього відзначалася дивовижною терплячістю. Майже щоразу, коли вона читала газету (а вона мала звичай читати її щодня не менше двох годин, розкинувшись на м’якому кріслі і озброївшись окулярами), вона відшукувала в оголошеннях якусь розвагу, що її, мовляв, неодмінно мусить побачити Енні. Марно запевняла дочка, що їй набридлі всі ці забавки; відповідаючи на таке зауваження, ніжна мати казала:
— Ти, звичайно, це краще знаєш, мила Енні, але я мушу зазначити, що ти, люба моя, дуже погано платиш докторові Стронгу за його незрівняну увагу.
Це говорилося здебільшого в присутності самого доктора, і, як мені здавалося, саме це спонукало його дружину відмовлятися від своїх заперечень. Втім, вона наважувалася на них дуже нечасто, а здебільшого мовчки корилася материній волі і покірно їхала, куди було завгодно Старому Солдатові.
Останнім часом рідко траплялося, щоб їх супроводжував містер Мелдон. Іноді бабуся і Дора діставали запрошення на спільну поїздку, але іноді запрошували саму тільки Дору. В обох випадках відмови не було. Спочатку такі запрошення були для мене досить неприємні; але міркування про нічну сцену, що відбулася в докторовому кабінеті, змінили мої думки з цього приводу. Мені здавалося, що доктор мав тоді цілковиту рацію, і я облишив усі свої підозри.
Бабуся, розмовляючи про це зі мною, здебільшого потирала собі ніс:
— Тут нічого не второпаєш, — казала вона. — Хотіла б я, щоб вони жили щасливо, але наш військовий друг (так називала вона Старого Солдата) навряд чи допоможе їм в цій справі.
Потім бабуся енергійно висловлювала думку, що якби наш військовий друг вирішив зняти з себе метелики і подарувати їх сажотрусам на травневе свято, то це скидалося б на деяку ознаку здорового глузду.
Проте вона покладала великі надії на містера Діка.
— У цього чоловіка, — казала вона, — кипить у голові якась дивовижна ідея. Він тільки не знає, що робити з нею — це для нього головне питання. Рано чи пізно він прославиться.
Не підозрюючи про ці пророцтва, містер Дік по-старому ставився до доктора і його дружини; ні на крок, очевидно, не відступав він назад, але й не посувався вперед. У такій позиції він закріпився раз і назавжди, немов гранітний монумент. Я був переконаний, що містер Дік нездатний рушити з місця.
Але якось увечері, через кілька місяців після мого весілля, коли я сидів сам за письмовим столом у вітальні (Дора з бабусею пішли пити чай до тіточок-канарок), містер Дік несподівано просунув голову в двері і багатозначно кашлянув, щоб звернути на себе мою увагу.
— Тротвуде, — сказав він, — чи не заважатиму я вам?
— Аж ніяк, — відповів я. — Прошу, містере Дік, увійдіть.
— Тротвуде, — сказав містер Дік, привітавшись зі мною і приклавши палець до свого носа. — Перш ніж сісти, я хотів би зробити одне зауваження. Чи ви знаєте вашу бабусю?
— Трохи, — відповів я.
— Вона — найдивовижніша жінка в цілому світі, сер!
Зробивши це повідомлення, яке лежало, очевидно, важким тягарем на його серці, містер Дік поважно сів на стілець і вп’яв у мене свій погляд.
— Ну, хлопче, — сказав містер Дік, — я збираюся поставити вам одне запитання.
— Ставте стільки запитань, скільки вам завгодно, — відповів я.
— Якої ви думки про мене, сер? — спитав містер Дік, схрестивши руки.
— Я вважаю вас своїм любим давнім другом, — сказав я.
— Дякую, Тротвуде! — мовив містер Дік, розсміявшись і зіскочивши зі стільця, щоб потиснути мені руку. — Але я маю на увазі, хлопче, — знову набрав він урочистого вигляду, — якої ви думки про мене щодо цього?
І він торкнувся свого лоба.
Я був спантеличений цим запитанням і не знав, що відповісти, але містер Дік сам полегшив моє становище.
— Слабкенький, чи не так? — сказав він.
— Ну, — нерішуче відповів я, — здається, трохи так.
— Ось воно! — вигукнув містер Дік, очевидно цілком захоплений моєю відповіддю. — Та ви ж знаєте, Тротвуде, коли вони взяли трохи клопоту з... ви самі знаєте з чиєї голови, і переклали його, самі знаєте куди, то тоді скоїлося...
Містер Дік почав швидко крутити руками, стискати їх, зводити і проробляти найрізноманітніші рухи, щоб висловити розлад своєї розумової діяльності.
— Ось воно як! Га? — сказав він нарешті.
Я кивнув головою і містер Дік відповів мені тим самим:
— Коротко кажучи, хлопче, — прошепотів містер Дік. — Я придуркуватий.
Я хотів був заперечити, але містер Дік спинив мене.
— Так, придуркуватий. Вона вдає, ніби так не вважає. Вона не хоче й слухати про це, але я таки придуркуватий. Я це знаю. Якби вона не оберігала мене, сер, то мене б замкнули до божевільні, і всі ці роки я бідував би хтозна як. Але я подбаю про її добробут. Я не витратив нічого з зароблених на переписуванні грошей. Я їх зберіг у скриньці. Я зробив заповіт. Я все залишу їй. Вона стане багатою і знатною!
Містер Дік витяг хустинку і витер собі очі. Потім він згорнув її дуже дбайливо, ніжно стиснув у своїх руках і поклав у кишеню з таким виглядом, ніби в ній була загорнута моя бабця.
— Адже ви людина вчена, Тротвуде! — сказав містер Дік. — Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він завжди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім’я на клаптику паперу і прив’язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім’я, сер, і небо стало яснішим!
Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.
— А його прекрасна дружина — це зоря, — сказав містер Дік. — Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, — він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, — хмари, сер... хмари...
У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.
— Що це за хмари? — спитав містер Дік.
Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.
— Між ними помітно якесь відчуження, — відповів я. — Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.
Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час
