Правила помсти - Ельма Кіраз

— Що таке? Щось сталося в тому барі?

— Ні. Нічого. І взагалі, чого ти тут стирчиш!? Я хочу спати!

— Я ще не закінчив.

— Ні, дорогенький, закінив, — я підвелась на ноги та підійшла до нього, — і ти все правильно почув. Весь вечір я чемно просиділа в номері. Читала книгу. Заварила та випила чаю. І лягла спати.

— Ви ж знаєте, що я не брешу Северину Богдановичу, — Тарас звів брови.

— Збрешеш. Якщо не хочеш залишитися без цієї роботи. А я дуже легко можу це влаштувати, — я нахилилась ближче і останні слова прошепотіла йому ледь не в губи. Тарас уважно дивився на мене та важко ковтнув. Я чудово знала, як ним маніпулювати. І теж знала, що би дідусь з ним зробив, якби дізнався, що між нами було щось більше, ніж просто ділові стосунки.

— Завтра вранці повертаємось додому. Без жодних нарікань, — хрипло сказав Тарас.

— Домовились, — я посміхнулась і пішла геть, зачиняючись в спальні. Нарешті таке омріяне та прекрасне ліжко.

Я нудьгуючи оглянула свій вже практично порожній номер. Мені не хотілось тут бути взагалі, а натомість вийшов дуже класний відпочинок в перемішку з виконанням обовʼязку. Проте вже час був повертатись додому, бо заплановані зйомки потрібно втілювати в реальність. Так, я рвалась додому лише через роботу. Дідусь та все решта, що там було, мене взагалі не цікавило. Тарас загрузив мою валізу в багажник і я сіла в авто. Написала Олені, що в мене дуже стрімко змінились плани і мушу летіти на зйомку. Та все ж пообіцяла їй, що вдома обовʼязково ще раз зустрінемось. 
Дорога була якоюсь неприємною. Або це Тарас такий дурний водій. Я листала стрічку новин, потім зависла на дурнуватих відео. А потім вирішила згадати фотосесію конференції. І натикнулась на те фото, що зробила Артуру крупним планом. Я дивилась на екран та наче застигла. Сіро-зелені очі уважно дивились просто в душу. На цьому фото у нього була легка невимушена посмішка. І я мимоволі почала згадувати вчорашній вечір. Дотики Артура, його обійми. Як спокійно і рівно билось його серце… Потім я різко стисла фотоапарат в руках і швидко вимкнула. Що я взагалі роблю? Як посміла навіть подумати про Артура в такому плані. Я мало не істерично почала ховати камеру у свою сумку під пильний погляд Тараса, що дивився на мене в дзеркало заднього виду. Сто відсотків він про все розповість дідусю, якщо вже не розповів. І мене чекає довжелезна година нотацій та повчань.

— І що ти корисного можеш мені сказати? — вогонь на сірнику дуже вдало підпалив цигарку і дідусь потягнув до себе той їдкий дим.

— Ну…я…— я знову почала мнути затерплі пальці. Вони такими ставали чомусь лише в цьому довбаному кабінеті.

— Що? Хоч щось корисне ти змогла зробити за ці дні!?

— Ну ми зблизились…— я опустила очі.

— І? Ти хіба маєш зблизитися? Чи прострелити нахрін йому довбану голову!!! — дідусь закричав так голосно і залаявся, що навіть Тарас помітно сіпнувся та тактовно відійшов трохи вбік.

— Я роблю все, що в моїх силах, — я вже теж починала злитися, — ти не маєш права мені вказувати чи повчати. Бо я не ти. І я не буду робити те, що ти собі там уявляєш в своїй голові.

— Все сказала?

— Так, — я різко підвелась, гучно відсунувши від себе стілець, — помста за тата буде жорстокою. Але я зроблю все сама. Будь ласка, не втручайся. І не командуй.

— Ти ще занадто юна, щоб самостійно приймати такі рішення. Ти не зможеш…

— Годі! — гаркнула я, — або ти припиняєш, або я просто кидаю це все і їду геть, — я стукнула долонею по столу та швидко вийшла з кабінету. Знову ці стіни…знову шалений тиск на мою нервову систему. На вулиці було прохолодно і це трохи допомогло прийти до тями. Моє авто залишилось вдома, то ж я мусила чекати Тараса, щоб він відвіз на своєму.

— Северин Богданович шалено розлючений, — наче з задоволенням сказав Тарас, — попросив не спускати з вас очей.

— Тільки спробуй, то залишися без них.

— Вам би не завадило навчитись розмовляти з людьми, — Тарас посмів зробити мені зауваження. Проте я була така втомлена, що просто проігнорувала це. Біля будинку я майже кулею вилітала з авто. Навіть дві валізи, які довелось нести самій, були наче пушинки. В порівняні з хоча би ще хвилиною перебуванння поряд з Тарасом. 
Запах рідної квартири трохи підняв мені настрій. Я з трепетом підійшла до комода, на якому стояли фото і акуратно провела пальцями по рамці, яка міцно тримала нашу сімʼю. На тому фото була я, мама і тато. І наш пес. Це було одне з останніх фото, де ми разом. Ну, а далі вся історія чудово відома. Я потягнулась до валізи, щоб розібрати речі, але мене відволік телефонний дзвінок.

— Привіт, ти як? — я досить радісно заговорила, коли побачила, що телефонує Олена.

— Не знаю…— вона прохрипіла і мені здалося, що дівчина дуже довго плакала.

— Що таке? Щось сталося?

— Я…Кіро…ти можеш приїхати до мене? Мені так буде простіше…

— Та що ж таке? Кажи, бо я зараз тут просто знепритомнію!

— Здається у мене проблеми…