Правила помсти - Ельма Кіраз

— Ну якщо це…— я нарешті змогла говорити, — якщо це проблема, то може варто…

— Ні, — Олена різко перебила мене, — я не позбудуся дитини. Вона не тільки його, а ще й моя. Я не можу.

— Чесно, я не знаю, що сказати. — Я важко видихнула, — ситуація банальна, але від того не перестає бути складною.

— Я знаю, — тихо сказала дівчина, — іншого від свого життя я і не чекала.

— Знаєш, хай там як… хоч я і взагалі не в захваті від цього, — я потерла пальцями очі, — але ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу. В будь-якому випадку. Що б ти не вирішила.

— Дякую, — її очі знову заблистіли від сліз, але цього разу вона їх втримала, — у мені ніколи не було подруги. Я завжди була сама. І не вірю, що доля змогла дати мені хоч щось хороше. Що ми зустрілися.

— Не повіриш, але я чудово тебе розумію. Я теж…завжди сама, — я підійшла до неї та обійняла. Олена зробила те ж саме. Я розуміла, що вона бере на себе величезну відповідальність. І я разом з нею, тому що знаю про все це. Але ж втручатися в її життя не маю права. Лише підтримати. І зроблю це. 

Ми попрощалися і я поспішила повернутися додому. Але сидячи в авто вже біля свого будинку я не поспішала виходити. Я постійно поверталась до тих думок, які зʼявились у мене про Артура. Я ревнувала його. Справді щиро мені стало неприємно від усвідомлення того, що він міг переспати з Оленою. Та й не тільки це, а й будь-які романтичні події, що могли бути між ними. Я міцніше стиснула кермо. Це неправильно. Це все жахливо неправильно! Артур вбивця. Він забрав життя мого батька. Мені не можна навіть думати про таке. Але чомусь… чомусь я не відчуваю від нього тієї небезпеки. Він поводиться не так, як міг би той, хто безжально забирає життя. Чи може це тому, що я не памʼятаю його саме в той момент, бо була в такому шоці. Чи він настільки хороший актор та маніпулятор, що так вдало приховує свою сутність. Мені треба зосередитися. Не можна пропускати ці думки глибше. Якщо дідусь би навіть на мить про таке подумав, що я можу закохатися в нашого найбільшого ворога, то думаю, що сам би пристрелив мене на місці. Від цих думок я неприємно сіпнулась. 
Наступного ранку я поїхала туди, куди вже систематично відправляюся всі ці десять років саме цього дня. По дорозі купила величезний букет червоних троянд. Тут тихо. Спокійно. Здається, наче час зупиняється і ти змушуєш себе думати про щось надто глибше та важливіше. Незважаючи на те, як прийнято думати та реагувати на це місце, я чомусь люблю приходити сюди і довго сидіти, роздумуючи.

— З днем народження, татку, — я поклала букет на велику могилу і доторкнулась пальцями до фото, що було висіченим на блискучому чорному граніті. Десять років. Вже стільки я сирота. Але здається, наче минув лише тиждень. Болю вже нема, я не бʼюся в істериці, зачиняючись у ванній. Не голодую, не лежу днями у своїй кімнаті, накрившись з головою ковдрою. Я вже давно живу повне життя, наскільки дозволяє мені мій постійний наглядач — дідусь. Але частина мого серця вже десять років похована тут, разом з моїми батьками. Я обрала найкращі їхні фото, де вони усміхаються. Щоб приходячи сюди уявляти, що зараз їм добре. Що вони щасливі. І будуть такими завжди. Дрібні сльози покотились по моїх щоках. Так завжди відбувається, коли я тут. Але разом з тим завжди відчувається полегшення. Тільки мою ідилію порушили тверді кроки, що почулися позаду. Я не повертала голову, бо вже чудово знала, кому вони належать.

— Співчуваю…— тихо сказав Тарас.

— Дякую. Але не треба, — я поправила квіти в букеті, — сьогодні в нього день народження. Це гарний день.

— Ви навіть маєте силу так казати? — охоронець щиро здивувався.

— Так. Кожного року в цей день тато купував мені солодку вату і приносив додому. Незважаючи на те, що свято було в нього, я теж завжди була задоволеною та щасливою. Досі памʼятаю цей смак паленого цукру. І навіть знаю всі кольори, якою була ця вата кожного року. Так…— я сумно посміхнулась власним спогадам.

— Думаю, вашому батьку було б дуже приємно, що ви про все памʼятаєте, — Тарас підійшов ближче. Мене це трохи розізлило, бо цей день особливий лише для мене та моєї сімʼї.

— Але що ти тут робиш? — я покосилась на нього.

— Северин Богданович наказав всюди бути з вами. Особливо там, де ви можете бути сама та без захисту.

— Краще б ти так стеріг його, — я огризнулась, — бо скоро чергова цигарка добʼє його остаточно.

— О не переймаєтеся. Думаю, ваш дідусь дуже міцний горішок.

— Можливо, — я закотила очі, бо вже не могла розмовляти з цим надоїдливим чоловіком. 

Я хотіла сьогодні тут якнайдовше побути сама. Порозмовляти з батьками. Пожалітися їм на життя. Але дідусь не упустить можливості знущатися з мене. Тому постійно приставляє цього Тараса. Вважає його своїм найкращим та найвідданішим працівником. А я вважаю його скалкою в оці. Яку якнайшвидше хочеться викинути.

— Така неймовірна схожість, — заговорив Тарас, дивлячись на памʼятник, а потім на мене, — рідко коли можна зустріти, вражає.

— Так, — сумно відповіла, — це було нашою особливістю.

— Не дивно, що батько кинувся вас захищати. Це ж як вберегти свою маленьку копію. 

— Він дуже любив мене, — я посміхнулась, — ми мали особливий звʼязок. Навіть мама це завжди казала.

Тарас хотів ще щось сказати і вже навіть відкрив рота, але на щастя у мене заздвонив телефон. Я полегшено видихнула і відійшла трохи вбік. Номер був невідомий, та це не викликало в мене ніколи здивування. Я ж фотограф, до мене часто дзвонять люди.

— Алло.

— Привіт, пані егоїстка, — одна фраза, а мене вже ледь не струмом прошило.

— Звідки в тебе мій номер? — я тихо просичала крізь зуби та відвернулась, щоб не чув Тарас.

— Я не викриваю своїх інформаторів. Не мрій.

— Чого тобі? Я не маю часу.

— Маю до тебе розмову. Уточнюю, важливу.

— І що? Яке мені діло? — я закотила очі.

— Ну це для твоєї ж користі. Так що варто погодитися. І зустрітися зі мною, щоб поговорити.