Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

Слабість опанувала мною так швидко, що мій очманілий мозок сказав мені, що я впаду й ніколи не дійду до поїзда, коли залишусь у тилу процесії. Я вийшов з лав і почав їх випереджати, біжучи стежкою, над якою буйно розрослись дерева.

Нельсон, сміючись, біг слідом за мною. Деякі спогади виринають у мене з цього кошмару. Особливо виразно я пригадую дерева та як розпачливо я біг під ними. Весь час я чув, як ревів та реготав п’яний натовп. Вони вважали це за п’яні вибрики з мого боку. Їм і не снилося, що Зелений Змій мертвою хваткою душить мене за горло. Але я це знав. І згадую, яке гірке почуття охопило мене, коли я подумав, що змагаюся зі смертю, а інші цього навіть не знають. Так наче б я потоптав перед юрбою глядачів, а ті думали б, що я викидаю трюки їм на потіху.

Біжучи так під деревами, я впав непритомний. Що трапилося потім, я знаю тільки зі слів інших. Нельсон, який був надзвичайно дужий, схопив мене на оберемок, доніс до вагона й упхнув туди. Коли він умостив мене на лавці, я так жахливо задихався та відбивався, що навіть він, незважаючи на свою тупість, зрозумів, що я в поганому стані. Тепер я знаю, що якраз тоді я міг щохвилини вмерти. І часто думаю, що саме тоді був найближче до смерті.

Але знаю тільки зі слів Нельсона про свою тодішню поведінку.

Я весь горів живцем, горів в агонії огню та задухи, і жадав повітря, божевільно жадав повітря. Та даремно намагався відчинити вікно, бо всі вікна у вагоні пригвинчено. Нельсон думав, що я одурів від алкоголю й хочу вистрибнути у вікно. Він силкувався вдержати мене, але я відбивався. Схопив чийогось смолоскипа й розбив шкло.

В Оклендському порті частина людей була за Нельсона, а частина проти. І тепер у вагоні повно було і тих, і других і таких п’яних, що від них нічого доброго не можна було сподіватися. Я розбив шкло, і це було гаслом для тих, хто вважав себе за Нельсонових ворогів. Один із них кинувся на мене й повалив додолу. Почалася бійка. Я був непритомний і знаю тільки, що розповідали мені потім. Та ще другого дня біль у щелепах від удару, що збив мене з ніг, нагадував мені про бійку. Чоловіка, який вдарив мене, Нельсон кинув додолу й почав бити. Кажуть, що залишилося дуже мало нерозбитих вікон і ні одної цілої лавки або переборки у тому вагоні, коли скінчився бій.

Я впав непритомний, і може це було найкраще, що мог­ло зі мною трапитися. Різкі рухи, які я робив, гнали тільки швидше кров до серця, а воно й так уже билося небезпечно швидко; збільшувалася також потреба в кисні для моїх легенів.

Коли бійка скінчилася і я трохи очуняв — я все ще почував себе зле. Був не більше притомний, ніж потопельник, який вже втратив свідомість, але все ще механічно робить рухи. Не пам’ятаю своїх вчинків, знаю тільки, що вперто кричав: — Повітря! Повітря! — Нельсон аж нарешті зрозумів, що я не маю наміру вкоротити собі віку. Повиймавши з вікна уламки шкла, щоб я не порізався, він допоміг мені просунути у вікно голову й плечі. Нельсон почасти зрозумів, що мені дуже погано й піддержував за стан, щоб я не висунувся далеко. І до самого Окленда я держав голову й плечі за вікном, одбиваючись, наче божевільний, коли він намагався втягти мене назад.

Тут у мене з’явився проблиск свідомості. З тої миті, як я впав під деревами, аж поки не очуняв другого вечора, я тільки й пам’ятаю те, що сидів, вистромивши голову у вік­но: в обличчя мені дме вітер, який піднімається від руху поїзда й засипає мене жаринами, обпалюючи і засліплюючи очі, тоді як я з усієї сили дихаю. Вся моя воля зосереджена на тому, щоб дихати. Дихати, якомога глибше, вдихаючи в найкоротший час якнайбільше повітря. Або дихати — або вмерти. Я був досвідченим пловцем і знав, що то таке. В нестерпній агонії повільної задухи я був притомним певний час. Виставив обличчя на вітер, під палючі жаринки, і дихав, щоб не вмерти.

Далі я нічого не пам’ятаю. Очутився я другого вечора в своєму помешканні в порту. Я був сам. Лікаря до мене не кликали. Я міг так і вмерти, бо Нельсон та інші вважали, що мені тільки треба «проспатися», й залишили мене лежати сімнадцять годин у коматозному стані. Кожний лікар знає, як багато людей помирає від того, що хильнули за раз четвертину, або й більше віскі. Доводиться читати, що навіть звиклі п’яниці, побившись у заклад, хто кого переп’є, не витримують і помирають. Але тоді я цього не знав. Тепер я знаю, що врятувався не через якісь свої чесноти або сміливість, а дякуючи щасливому випадкові та міцній статурі. І ця моя статура знову перемогла Зеленого Змія. Я вдруге уник смерті, вдруге виліз із багна, що вже засмоктувало мене. Коштом великої небезпеки я здобув собі досвід, як треба пити, й мудро використовував його ще не один рік.

Господи! Це трапилося двадцять років тому, а я ще й досі живий. І я так багато бачив, так багато зробив, так багато пережив за ці двадцять років! Я весь тремчу, коли згадаю, як близько був до загибелі, як легко міг втратити два десятки розкішних років, до сьогодні прожитих.

Та Зелений Змій не винний, що не переміг мене того вечора на параді Генкокської Пожежної Бригади.

XV

На початку зими 1892 року я зважився податися на море. Випадок на святі Генкокських пожежників мало вплинув на цей намір. Я все ще пив і не вилазив із салунів — фактично жив у салунах. На мою думку, віскі було небезпечне, але не погане. Воно небезпечне, як багато іншого є небезпечного у світі. Люди помирають від віскі, але й рибалка може перекинутись у човні та утопнути, і бурлака може попасти під потяг, і його поріже на шматки. Щоб змагатися з вітром, хвилями, поїздами та шинками, треба мати розум. Пити так, як п’ють усі люди, непогано, але треба пити обережно. І звичайно, не випивати зразу четвертини віскі.

Я поклав собі податися на море тоді, коли я вперше побачив, яку смертельну дорогу готує Зелений Змій своїм жертвам. Я невиразно уявляв це, моє видіння мало дві відміни, і вони іноді у мене переплутувалися. Мене вражало, коли я придивлявся до людей, з якими мав стосунки, що життя, яким живемо ми, п’яниці, більш руйнує, аніж життя звичайних людей.

Зелений Змій, понижуючи моральність, підбиває на злочин. Я завжди бачив, що п’яні люди робили таке, що їм би й на думку не спало, якби вони були тверезі. Але це ще не було найгірше. Найгірша була розплата. Злочин завжди руйнує. Товариші, з якими я разом пив, — сумирні, добрі хлопці, коли були тверезі, — напившись, допускалися неймовірно жорстоких, божевільних вчинків. І тоді поліція забирала їх, і вони зникали з нашого обрію. Іноді я відвіду­вав їх там, за ґратами, щоб сказати останнє «прощай», поки вони