Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

Друга відміна цієї дороги смерті — це звичайний шлях усіх хронічних п’яниць. Вони були такі невитривалі, що не могли навіть зігнути пальця без видимого зусилля. Захворівши навіть на незнану хворобу, від якої інші люди дуже легко видужували — вони помирали. Іноді їх знаходили мертвих у ліжках, де вони вмерли самотні, занедбані всіма. Або їхні мертві тіла витягали з води. Траплялися з ними й незначні випадки, як з Білом Келі, якому одірвало пальця, коли він, п’яний, розвантажував корабель. Але при нагоді йому так само могло й голову відірвати.

Отже, я обмірковував своє становище і побачив, що стою на поганій стежці. Вона надзвичайно швидко вела до смерті, незважаючи на мою юність та життєздатність. І був один лише спосіб вирватися з цього небезпечного життя — це кудись податись звідси. В затоці Сан-Франциско зимував мисливський флот, і я бачив у салунах шкіперів, їхніх помічників, мисливців стерничих та гребців. Я зазнайомився з мисливцем на котиків Пітом Голтом і згодився бути його гребцем та найнятися на ту саму шхуну, де буде й він. І ми разів з шість випили, щоб покропити нашу згоду.

І тоді прокинулися давні пориви, приспані Зеленим Змієм. Я побачив, що мені страшенно остогидло п’яне життя в Оклендському порту. Я дивувався, що міг колись так захоплюватись ним. Дороги смерті так відштампувались у мене в голові, що я почав боятися, щоб зі мною не сталося чого, поки виїду. А виїхати мав десь у січні. Я став жити обережніше, пити менше та ходити частіше додому. Коли п’яна гульня робилася надто буйною — я йшов геть. Коли Нельсон запивав до нестями — я намагався уникати його.

Дванадцятого січня року 1893 року я дійшов сімнадцяти років, а 20 січня найнявся у корабельного агента на трищоглову котикову шхуну Софі Сезерленд, що йшла до берегів Японії. Звичайно, ми випили. Джо Вайджі розміняв мені чека, одержаного авансом. Піт Голт частував, і я частував, Джо Вайджі частував, і решта мисливців частували. Такий був звичай у цих людей, і чи міг я, хлопець, який ледве дійшов сімнадцяти, уникати звичаю цих гарних, широкогрудих, дорослих людей?

XVI

На Софі Сезерленд не було напоїв. Ми п’ятдесят один день пливли під вітрилами. Плавба була розкішна. Ми плили під північно-східним пасатом на південь до Бонінських островів. Ця ізольована група островів, що належить Японії, була місцем, де зустрічаються Канадійська та Американська промислові флоти. Тут вони набирали в барила воду та лагодили судна перед тим, як вирушити в стоденну плавбу, щоб полювати на котикові табуни, вздовж північних берегів Японії, аж до Берингового моря.

П’ятдесят один день гарної плавби та цілковитої тверезості освіжили мій організм і вигнали з нього всі алкогольні випари. Відколи почалася подорож я не почував і найменшого бажання випити. Навіть ні разу не згадав про алкоголь. Правда, на баку часто розмовляли про пияцтво, згадували найцікавіші та найкумедніші випадки, згадували їх частіше й з більшим інтересом, аніж інші випадки свого багатого на пригоди життя.

Найстарішим з-поміж матросів на баку був огрядний Луїс п’ятдесяти років. Колись він був шкіпером, але Зелений Змій зле пожартував з ним, і він кінчав свою службову кар’єру там, де почав її — на баку. Його доля дуже мене вразила. Зелений Змій не тільки вбиває людей, він робить ще й інше. Він не вбив Луїса, а зробив йому гірше, украв у нього силу, посаду та статки; убив його пиху і засудив на важку працю звичайного матроса, що триватиме доти, доки він тільки живий та теплий. А цьому й кінця-краю не видко.

Ми перепливли Тихий океан і побачили зарослі лісом вулканічні шпилі Бонінських островів. Пропливши поміж рифів, до закритої гавані, ми закинули кітву там, де вже стояло з двадцятеро, а то й більше таких же морських циганів, як і ми. З берега долинали якісь дивні пахощі тропічної рослинності. Тубільці на химерних човнах та японці в не менш химерних сампанах плавали по затоці й приходили до нас на борт. Я вперше попав до чужої країни. Досяг «кінця світу». І переконався, що все те, що я читав у книжках — правда. Я горів диким бажанням зійти на берег.

Віктор та Аксель (швед і норвежець) та я вирішили триматися одного гурту. (І ми так ретельно це виконували, що решта екіпажу прозвали нас «тройнятами».)

Віктор показав стежку, що ховалася в дикому каньйоні, виходила на стрімкий голий лавовий схил і, то зникаючи, то знов з’являючись, крутилася поміж пальм та квітів. — Ми підемо тією стежкою, — сказав він, і ми згодились; ми побачимо розкішні краєвиди, дивні чужоземні села і, кінець кінцем, натрапимо на якусь цікаву пригоду. Аксель, своєю чергою, запропонував надити рибу. І всі ми троє знову згодилися. Ми можемо взяти сампану та двох японців-рибалок, які знають рибні місця, і матимемо силу-силенну риби. Я з однаковою цікавістю хапався за все.

Виробивши план, ми попливли до берега через мілину з живих коралів і витягли човна на білий кораловий пісок. Пішли витким берегом попід кокосовими пальмами до маленького міста й побачили там кількасот моряків з усіх країн світу. Вони бешкетували, надміру пили, надміру співали й надміру танцювали — і все це на головній вулиці, на сором безпорадній жменьці японської поліції.

Віктор та Аксель сказали, що перед тим, як іти в таку далеку дорогу, треба випити. Чи міг я відмовитися випити зі своїми товаришами? Ми випили й покропили нашу приязнь. Висміяли на всі заставки нашого капітана за те, що він зовсім не вживав хмільного. У мене не було ані найменшого бажання пити, але я хотів бути добрим товаришем. Пригода з Луїсом мене не злякала, і я пив міцне питво, що обпалювало горлянку. Правда, Зелений Змій утнув погану штуку Луїсові, але я молодий. Гаряча, червона кров бігла у мене в жилах, статура наче із заліза. Кінець кінцем, юність завжди зневажливо глузує з немічної старості.

Ми пили якесь чудне, надзвичайно міцне питво. Важко було сказати, з чого та як його зроблено — найімовірніше якийсь місцевий виріб. Гаряче, як вогонь, прозоре, як вода, воно впливало швидко, наче смерть. Налите у чотирикутні пляшки з-під голландського джину, на яких ще збереглися старі наліпки зі знаком фірми «Якір». І ми справді заякорились. Так і не вийшли з міста і не їздили сампаною та не ловили риби. І хоч простояли там десять днів, так і не ходили стежкою поміж лавових скель та квітів.

Ми зустрілися з давніми знайомими з інших шхун, з товаришами, з якими випивали в салунах Сан-Франциско ще перед тим, як виїхати. А кожна зустріч викликала чергове пияцтво.

Треба було багато про що поговорити, а ще більше випити, та й пісень поспівати, та й жарту якогось утнути. І ми йшли, поки в голові зашуміло, і все почало здаватися величним та дивним.

Ось вони, могутні та суворі морські розбійники, зібралися тут на учту, на цьому кораловому