Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон
Мене захопило це життя. Помилково я думав, що весь зміст його в божевільному пияцтві, що треба послідовно пройти всі стадії, які витримує тільки залізна статура, і, кінець кінцем, дійти до скотячої безтямності. Мені не до смаку був алкоголь, і я пив, аби бути п’яним, безтямно, безпорадно п’яним. І я, хто колись ховав та беріг усякий непотріб, що торгувався наче Шерлок Голмс, доводячи до поту тандитників; я, хто аж занімів здивований, коли Француз-Франк за одну хвилину витратив вісімдесят центів на віскі, на вісім чоловік, — я так нестримано та недбайливо тринькав грішми, як ніхто з них.
Пригадую, як одного вечора ми з Нельсоном пристали до берега. В кишені у мене було сто вісімдесят доларів. Я хотів, по-перше, купити дещо з одежі, а по-друге — випити. Мені бракувало одежі. Все, що я мав, було на мені: пара морських чобіт, що, на щастя, так само швидко випускали воду, як і набирали, пара шароварів за п’ятдесят центів, бавовняна сорочка за сорок центів та зюйдвестка. У мене не було бриля, і тому я носив зюйдвестку. Треба зазначити, я не згадав ні про білизну, ні про шкарпетки. У мене їх не було.
Щоб дійти до крамниць з одежею, треба було проминути з десяток салунів. Тому я наважився спочатку випити. Але так і не дійшов до крамниць з одежею. Вранці, розбитий, отруєний, але задоволений, вернувся на борт, і ми знов від’їхали. Я мав стільки ж одежі, як і перед цим, і ні цента зі ста вісімдесяти доларів, що були у мене вчора. Може здатися неймовірним тому, хто не має в цьому досвіду, як за дванадцять годин молодий парубок міг пропити цілих сто вісімдесят доларів. Але воно було так.
Та я не шкодував. Навпаки, пишався. Я показав, що можу потягатися з найкращими з них.
Поміж дужих чоловіків я виявив себе дужчим. Я довів знов, як і не раз доводив, своє право на титул «Принца». Мою поведінку почасти можна зрозуміти як реакцію після злиденного дитинства та надмірної праці. Можливо, я міркував так: краще бути принцом поміж п’яниць, аніж працювати дванадцять годин на добу біля машини, дістаючи по десять центів за годину. Праця біля машини не давала блискучих подій. Але коли ця витрата ста вісімдесяти доларів за дванадцять годин не блискуча подія — тоді я не знаю, чи є вони взагалі.
О, я проминаю багато подробиць мого товаришування із Зеленим Змієм за той час. Я беру тільки випадки, що висвітлюють шляхи, якими він іде. Три речі рятували мене в цьому жахливому пияцтві: перше — чудова, далеко краща за пересічну статура; друге — здорове життя на вільному повітрі, на воді; і третє — що я пив не регулярно. Пускаючись у плавбу, ми ніколи не брали із собою алкогольних напоїв.
Переді мною був одкритий світ. Я вже знав місцевість на кількасот миль по воді, міста, містечка та рибальські слободи на березі. Але мене тягло далі. Я ще так багато не бачив. А для Нельсона був занадто широкий і цей обмежений світ. Він нудився за своїм любим Оклендським портом. І коли повернувся туди, ми розлучилися з ним, як найкращі приятелі.
Тепер я обрав собі за штаб давнє місто Беніша на Каркінезькій протоці. У рибальських ковчегах, що стояли в очеретах біля берега, жила артіль бродяг та п’яниць, і я пристав до них. Тепер я більше бував на березі, коли не ловив лососів та не плавав угору й униз річкою, як учасник рибальського дозору. Але пив далеко більше й багато дізнався про пияцтво. Ніхто не міг мені дорівняти. Я пив, аби пити, і часто пив більше, ніж мені припадало, щоб довести свою силу. Якось уранці мене непритомного виплутали з петель рибальської снасті, куди, без пам’яті п’яний, я заліз увечері, і всі на березі тільки й говорили про мене, сміючись та випиваючи. Я справді пишався. Це був геройський вчинок.
І коли якось цілих три тижні я й одного дня не був тверезим, то гадав, що дійшов уже краю. Справді, далі вже нікуди було мені йти. Прийшла пора робити щось інше. Завжди, чи то я був п’яний, чи тверезий, поза моєю свідомістю якийсь голос усе говорив мені, що п’яна гульня та п’яні вибрики в порту це ще не все в житті. Голос цей була моя добра доля. Випадково я вдався такий, що міг почути цей поклик, а він завжди кликав мене кудись далеко, ген-ген у інший світ. Тут не було обережності, а швидше цікавість, бажання все знати та шукати чогось іншого, дивного, якихось речей, про які, здавалося, я тільки здогадувався, які невиразно ввижалися мені. Бо що ж таке життя, — питався я, — коли це все? Ні, є ще на світі щось інше, але не тут. І цей голос, цю обітницю ще чогось у житті треба взяти на увагу, бо згодом це відіграло чималу роль у моїм змаганні із Зеленим Змієм.
Але безпосередньо вплинула на мій намір вирватися звідси одна штука Зеленого Змія, яку він утяв мені — жахлива, неймовірна пригода, яка показала, куди веде пияцтво, показала безодні, що досі й не снилися мені. Близько першої години ночі, після доброї пиятики, я хитаючись йшов палубою шлюпа, що стояв у кінці пристані; я збирався лягти спати. Відплив ринув до Каркінезької протоки, наче вода у млинових лотоках. Я оступився й впав через борт. Ні на пристані, ні в шлюпі не було нікого. Мене понесло потоком. Але я не злякався. Я навіть вважав подію за цікаву. З мене був гарний плавець, а що кров моя пойнялася вогнем, то дотик води до шкіри був приємний, наче дотик холодного полотна.
І тоді ж то й утнув мені Зелений Змій свого божевільного жарту. Мою уяву раптом посіло непереможне бажання упливти геть за потоком. Я не був хворобливий. Думка про самогубство ніколи не виникала в моїй голові. І тепер, коли вона виникла, то здалася мені гарною, надміру розкішною, блискучим кінцем мого короткого, змістовного життя. Я, хто ніколи не зазнав кохання з дівчиною або жінкою, ані любові до дітей, ні разу не відчув великої радості, що дає мистецтво, не досягав зоряно-холодних верховин філософії, а бачив лише манісінький клаптик розкішного світу — я вирішив, що це вже все, що я бачив усе і всього на світі зазнав, і що час усьому покласти край. Це була погана витівка Зеленого Змія, що поборов мою уяву і в отруйному сні волік мене до смерті.
О, він умів переконувати. Я вже всього зазнав у житті й мені лишилося дізнатися ще небагато. Кілька місяців скотячої очманілості від пияцтва (цей спогад викликав у мене почуття приниження та стару свідомість гріха) — це останнє й найкраще,
