Великий характерник - Марія Морозенко
— То що, приєднуєтеся до нашого коша на славну справу, побратими?
Не встиг ніхто й слова сказати на це, як вискочив із-за вишні сірий звір і жалібно завив.
— Це ж вовк! Хапайте сіроманця! — кинувся з-за столу Іван Дуб. І доки хтось оговтався за столом, вхопивши наляканого звіра за шию, взявся за шаблю.
— Не треба! — почувся голосний викрик. Під ноги козаку впав хлопець. — Відпустіть мого Сірого, чуєте?
Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:
— Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.
Дмитро Половець невдоволено став біля сина:
— А ти чого тут?!
— Я... — під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.
— Кажи, синку, якщо маєш, що казати, — підтримав похресника Михайло Діброва.
Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:
— Я хочу... на Січ.
Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:
— Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!
Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.
— Треба було рубанути, — Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.
Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.
* * *До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.
Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.
— Щось тут воно не те, хлопці, — насторожився Іван Дуб. — Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?
З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.
— Що се за проява? — захрестився молодий козарлюга.
— Егей, хто ти такий?! — вигукнув Іван Дуб.
— Це я, — продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.
— Чого тобі треба? — невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. — Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!
— Візьміть нас... у козаки, — несміливо промовив хлопець.
— Ого-го! — покотився дзвінко молодечий сміх. — А не зарано?
— Не зарано.
— Та й кого це, вас? — роззирнувся Іван Дуб довкола.
— Мене, Івана Половця, і Сірого.
— І Сірого?.. Де ж він?!
Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.
“От харцизяка, — всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, — припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє”. За ним спішилися й двоє інших козаків.
Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче;
— Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею...
Козаки аж затіпалися від сміху. Іван Дуб нахилився над звіром:
— А який з нього толк на Січі?
— Він вміє багато! Я навчив його!
— А ну ж бо, покажи! — видно було, що козаків зацікавив затятий хлопчисько.
— Ось, погляньте: Сірий, проси! — ставши на задні лапки, вовк жалібно завив. — Ляж, Сірий! — звір вклався посеред дороги. — Тихо мені! — нашорошивши вуха, вовк притисся до ніг свого господаря. — Бачите?
— Диви який, дещо таки вміє, — дивувалися козаки.
— Гм, мало що вміє, — Іван Дуб узяв за повід коня, який видно що лякався звіра. — Ці вовчі викрутаси на Січі не пригодяться. Та й твої, малий, теж.
— Я пригоджуся, тільки візьміть!
— А ти на що нам?
— Я буду бусурманів бити, за Байду відплачу їм!
— Це гарно! — втішилися козаки. — Але ось підрости ще трохи, тоді вже приходь. Поки ще ти замалий для цих справ.
— Я не малий! — Іванко вхопив коня за вуздечку.
— А батьки знають, куди ти подався? — з надією вхопився Іван Дуб за те, на що знав наперед відповідь. Хлопець опустив голову. Мовчав. — Бач, який козарлюга! Подався в світ за очі, батькам і слова не сказавши на прощання. Е ні, хлопче, так не можна. Йди додому і скажи батькові, а тоді вже...
Іван аж сіпнувся:
— Я не вернуся! Мене не пустять!
— Ні-ні, так не можна. Йди додому, а нам час їхати. І так біля тебе досить часу змарнували. Хлопці, їдьмо!
Почувши це, Іван метнувся прямісінько під копита коня:
— Візьміть мене з собою!..
— Ах ти, чортів сину! — притримавши коня за вуздечку, сердито гримнув Іван Дуб. — Скалічитися хочеш?
— Я хочу з вами...
Козацтво втомилося змагатися з хлопцем. Мовчки перезирнулися між собою і, здається, зрозуміли в одну мить один одного:
— Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати — козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ
