Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

трохи і стали. Подивилися в мій бік, ніби роздумували — зайти чи не зайти. А я вдаю, ніби й не помітив їх. Але вони не зайшли. Проїхали ще далі, отуди, де старий млин. І там постояли хвильку і поїхали до міста... От таке. Але, пане редакторе, попрошу, жиби то, що я вам вповів, трималисьте стисло при собі. Не хочу мати з поліційов ніц а ніц. Нє, нашо мені того клопоту на мою лису голову? Я від них ніц доброго для себе не чекаю. То чо би мав їм добре робити, нє? Та й те сказати: ще ті три збуї можуть сюди повернутися...

— Не бійтеся. Ніхто про те писати в газетах не буде. Але їх будуть шукати. Для вашої ж безпеки. — Вже в дверях я спинився: — А дайте-но мені таке саме пуделко, яке купив Томашевич.

— І не пошкодуєте! — втішився Губський. — Якщо йдете до кралі, то нема ліпшого подарунку.

За мить він мені вручив пуделко цукерок, на якому було золотими літерами витиснено «Місячна ніч».

5

Я подумав, що пора б уже поглянути на ту віллу. Брюховичі почали занурюватися в сутінки. Перехожих не було видно, спитати дорогу до вілли не було в кого. Але в мене була мапа, адресу я записав від Обуха. Вулиця Лісова — дуже оригінально. Але я знав, що вілла розмістилася на узбіччі серед сосон, і, їдучи Лісовою, треба уважно роздивлятися. Будинки і вілли тут тягнулися лише з одного боку — з боку лісу, на протилежному боці розляглися поля. Я стишив хід і ледве повз. По шибах застукотів дощ, довкола зависла густа мряка, і став клубочитися туман.

Я міг його й не помітити, якби їхав швидше. Він стояв навколішки при дорозі, в самому рівчаку, обхопивши руками живота, і кивався вперед-назад, наче порцеляновий китайчук. Я зупинив авто і підійшов до нього.

Молодий хлопець важко стогнав, а між його пальців сочилася кров і розтікалася калюжею довкола його колін. Я скочив назад в машину й витяг рушника, хоч і не дуже чистого, і, як умів, перев’язав йому туго живіт та витягнув з мокрого рівчака. Не знаю, чи я добре зробив. Я запитував його, що з ним, але він не відповідав, лише підвивав, хоча інколи проривалося одне слово: «Білий... білий...» Тоді я кинувся до най­ближчого будинку, то виявився маленький сліпучо-білий готелик з гіпсовими балюстрадами на мурованому ґанку, і за­дзвонив у двері.

Пролунали важкі неквапні кроки, двері відчинила старша пані, видно було, що тут нікого не чекали. Я попросив дозволу викликати лікарів і поліцію.

— Поліцію? Що сталося? — озвався з-за її спини чоловік.

— Там біля дороги поранений хлопець.

— То, може, поліцію не варто? — чоловік кивнув жінці, щоб відійшла, і змовницьки запитав: — Ви його сильно потовкли?

Жінка здивовано глянула на нього, але не відійшла.

— То не я, — відповів я. — У нього рана в животі від ножа або від кулі. Стікає кров’ю.

— О! — сполошилася жінка. — Зараз зателефоную.

Вона зникла. Я чув, як вона схвильованим голосом намагається докричатися до телефоністки. Чоловік узяв з полички ліхтарика і зміряв мене уважним поглядом.

— Ви хто?

— Репортер.

— Ну, ясно, — буркнув він. — Ви свого носа всюди встромите. Де, ви кажете, він?

— Он там, біля мого авта.

Він пішов, присвічуючи, бо сумерковий туман уже заволік усе довкола, а я чекав, слухаючи, як жінка телефонує в поліцію, по кілька разів намагається пояснити, що сталося, а потім так само, вже втрачаючи терпець, викликає «швидку». Чоловік повернувся.

— Здається вже по всьому, — сказав сухо.

— Він ще жив, коли я його зауважив.

— Ви його щось розпитали?

— Пробував, але він тільки стогнав.

— Ну, що ж... вам доведеться зачекати, заки приїде поліція. Заходьте.

Я пішов за ним до невеличкого передпокою з фотелями. В кутку був коминок, в якому тліли дрова, блимаючи іскрами. Над вогнем на залізних прутах стояв кавник. Я сів у фо­тель.

— Скоро приїдуть, — повідомила жінка, сідаючи навпроти. — Мені теж каву зроби, — звернулася до чоловіка, а до мене усміхнулася, розводячи руками: — Оце наш готель.

— В якому жодної живої душі, окрім нас, — втрутився чоловік.

— Поки що не сезон, — зітхнула жінка. — Але, як випаде сніг, сюди з’їдуться на нарти. Відколи збудували скочню[29] для лижварів, у нас тут повно відпочивальників. То ж бо одна з найбільших скочень у Польщі.

— Вам теж каву? — запитав мене чоловік.

— Так, дякую. Трохи мене ця подія знервувала.

— Я навіть не хотіла йти дивитися, — сказала жінка. — Я так усім переймаюся...

Чоловік приніс горнятка з кавою і приєднався до нас.

— Ви роздивилися того хлопця? — запитав я.

— Роздивився.

— І впізнали?

— Може, й упізнав. Але не хочу в це діло встрявати. Поліція, як треба буде, сама довідається.

— Ви так собі жартуєте чи й справді його знаєте?

Він незадоволено сопів, сьорбаючи каву.

— Славку, так не жартуй, — промовила його дружина. — Якщо ти його знаєш, чого юра крутити?

— Та добре, все одно з мене витягнуть. То такий хлопчина, що працював на Томашевича. Старший, куди пішлють. Скопував грядки, садив кущі й дерева, фарбував, що треба. Фе­лєком звали.

— То ви чули, що трапилося з Томашевичем? — запитав я.

— Чого ж не чув. Вже й вечірня газета подала.

— Він десь недалеко від вас жив?

— Трохи далі, метрів сто.

— Що ви подумали, коли почули про його самогубство?

— Що?.. — тут він приглянувся до мене. — Чи то не ви часом описали його аферу? — Я кивнув. Він похитав головою. — Ну, не знаю, не знаю... чи я б через таке стрілявся. А те­пер цей хлопець...

— Тобто ви не повірили в самогубство?

— Та я що? Я маленька людина. Якщо поліція каже, що са­могубство, я теж кажу: самогубство. Я лише про себе можу сказати, що при таких грошах і маєтку я б з-за такої дурниці не стрілявся. Але то я.

— Я нині просто сама не своя... — промовила жінка. — Щойно почула про ту трагедію, не могла спам’ятатися. Не те щоб я його добре знала, але часом бачилися, віталися... Він у нас не раз нарти брав... дві пари...

— А хто з ним був?

— Якась дівчина. Вона до нас не заходила. Чекала на нього під лісом. Він заносив ті нарти до неї, а потім вони їхали собі туди — на скочню. Вперше я небіжчика Томашевича поба­чила, коли відбулося те страшне вбивство у нас по сусідству. Коли то було, Славку? В тридцять другому?

— От не маєш ти про що язиком молоти, — буркнув чоловік. — В тридцять першому, вночі з 30 на 31 грудня. Ніколи не забуду той жахливий крик серед ночі...

Вони згадали про таємничу справу Ґорґонової, коли на віл­лі архітектора Генрика Заремби було виявлено серед