Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук
— Що вам треба? — запитала вона. — Ви той, хто нас вистежував?
— Ні, не той. Але світлини бачив. Мене цікавить інше: ви були сьогодні зранку на віллі?
— Чого я там мала бути?
— А коли ви там були востаннє?
— Минулого тижня. Я взагалі там дуже рідко бувала.
— А коли востаннє бачили Томашевича?
— Позавчора о сьомій ми пішли на вечерю до «Ґранд-готелю», з годинку посиділи, потім у нього була якась справа, і ми попрощалися.
— Як ви довідалися про його смерть?
— З радія... Не можу повірити, що Янусь застрелився... То та сука його довела... І ще така брехлива стаття. Нащо він то зробив? Він же ж мав таких адвокатів, що вони б ту газету роздерли разом з тим, хто то написав.
По тих словах вона залилася спазматичними слізьми. А я подумав: як добре, що не признався, хто я насправді. Я почекав, коли вона заспокоїться, і налив їй коньяку. Вона похитала головою.
— Мені вже досить... хоча... — таки взяла келишок, надпила і знову захлипала. — То вона! Вона його вбила... Тими своїми судами, скандалами...
— Ви маєте на увазі дружину?
— А кого ж іще!
— Отже, ви Томашевичу сьогодні не телефонували?
— Чого б то я мала йому телефонувати, як ми домовилися на післязавтра. Малисьмо поїхати до Стрия.
— Чому до Стрия?
— В нього там була якась справа. А я для компанії.
— Чи в Томашевича була ще якась колєжанка така, як ви?
— Не знаю.
— Хтось йому зранку зателефонував на роботу, і він відразу поїхав на віллу. Купив помаранчі, шампан і чоколядові цукерки. Розклав усе це на столі. І чекав.
— Мене? Та що ви таке кажете? Я терпіти не можу шампан. Мене від нього... від нього... — вона зам’ялася. — Ну, та ви знаєте.
— Дує?
Вона засоромилася і кивнула. Отже, то не вона викликала Томашевича?
— Якщо то були не ви, то кого ж він чекав на віллі?
Вона стенула плечима. Вуста її затремтіли.
— Не знаю. Може, Ірену. Може, вона йому щось запропонувала.
— Наприклад?
— Наприклад, мирову угоду.
— Як ви собі це уявляєте? Томашевич купує вгощення, чекає на візит дружини чи якоїсь іншої жінки і раптом стріляється, не дочекавшись? Ні. Він когось таки дочекався. Хтось випив шампан, згелемзав ті чоколядки. Чи ви, може, скажете, що це Томашевич зробив?
Вона щось приховувала, помітно було, як нервує, пальці її поправляли складки на халаті.
— Я не знаю... — промовила сумно. — Поліція заявила, що було самогубство. — Вона подивилася на мене, примружившись: — А ви не вірите?
— Не дуже. Ви читали статтю?
— Ні. В радію сказали, що, можливо, саме вона вплинула на нього. Але я її не збираюся читати. Чому ви не вірите в самогубство?
— Бо він там був не сам. Хтось ще був, хтось щось шукав. Що любив пити Томашевич?
— Та все...
— А що найчастіше?
— Коньяк, але пив і вино, і шампан, хоч і рідко.
— І трощив цукерки?
Вона усміхнулася:
— Ні, цього я за ним не помічала. Зате Ірена любить цукерки.
— Звідки знаєте?
— Бо Янусь якось пригощав мене і сказав, що то улюблені Іренині цукерки. Що вона тільки ними й закусує вино.
— А шампан?
— І шампан. Вона любить шампан.
— І могла випити цілу пляшку?
Вона знизала плечима.
— Якщо я можу випити півпляшки коньяку, то чому б їй не випити пляшку шампана? І я ж не п’яна. — Вона уважно поглянула на мене. — Чи п’яна?
— Ніби ні. Що то були за цукерки... Ті Іренині улюблені...
Вона кивнула на столик, на якому лежало пуделко з зображенням картини Архипа Куїнджі і написом «Місячна ніч». Я взяв одну овальну цукерку завбільшки зі сливку, розкусив, і на зубах захрумтіли горішки та родзинки.
— Правда, смачно? — запитала Емілія.
— Я не пропадаю за цукерками, але справді це смачно. Отже, ви легко і невимушено перейняли смак Ірени?
— Таке скажете? То що — я мала б і хліба не їсти, бо Ірена їсть? Просто я їх раніше не пробувала... Лише коли з Янусем познайомилася.
— Розкажіть мені ще про своїх кавалерів. Бо мені так здається, що такій вродливій дівчині хочеться чогось більшого, аніж залицяння і грошей старшого пана.
Вона зблиснула розгніваними очима:
— Яких ще кавалерів? Нікого в мене не було. Я Януся любила. Що я тепер пораджу зі собою? — вона знову захлипала, розмазуючи сльози по личку. — Тепер мені тільки в покоївки...
— Детектив, який вас вистежував, казав, що не раз бачив, як ви переморгувалися з молодими хлопцями, а з одним навіть на мигах умовилися на здибанку. То було в «Carlton»-і.
— О господи! Той ваш детектив просто має бурхливу уяву. Я собі переморгувалася жартома. Мене це бавило. То й що? А з тим у «Carlton»-і я лише жартувала. Він показав мигами, що, мовляв, здибаємося там о восьмій, а я у відповідь вдавала, що щось йому кажу, і ворушила губами... Мовби справді щось говорила. Мені було смішно, як він намагається зрозуміти, що я йому хочу сказати, а я іно так кпила з нього. То кивала, то заперечувала, врешті я його геть заплутала. Мені було дуже весело з того.
Говорила доволі переконливо, і я не мав підстав не вірити. Навіщо їй ризикувати і здибатися з молодиками, якщо могла через це втратити опікуна?
— А приватно ви здибалися з Томашевичем на віллі і тут?
Вона почервоніла і кивнула покірно головою, мовби каючись.
— А що буде зі мною? — запитала, рясно кліпаючи довгими віями. Поли халата розхилилися, демонструючи налиті повні стегна в шовкових панчохах. Вона мовби цього не помічала, закривши обличчя руками.
— Мусите шукати іншого опікуна, — промовив я, не зводячи очей з її звабливих ніг, і навіть подумав, чи не варто мені претендувати на цю роль. Але стримався. Не з моєю форсою.
— Він не міг мене залишити просто так... не міг... — вона опустила руки й поправила халат.
— Сумніваюся, що він встиг написати заповіт.
— То все та курва забере, — зітхнула вона. — Вона йому стільки крові попила.
— Розкажіть про неї.
— Якось, коли ми були на віллі, вона приперлася зі своїм шофером. То такий грубий збуй. Я ледве встигла сховатися в шафу і підглядала в шпарку. Вона прийшла вимагати розлучення. А ще аби він випровадився з вілли, бо то все її.
— А не її?
