Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Я теж не хочу повертатися додому, — сказав хлопець.

Батько Паоло був магнатом нерухомості, якого кілька місяців тому звинуватили в інсайдерській торгівлі. Це показували в усіх новинах.

— Моя мама залишила батька, дізнавшись, що він накоїв. Тепер вона живе зі своєю сестрою і їздить на роботу з Нью-Джерсі. Усе спотворене грошима, ці адвокати з розлучення, кримінальні юристи і посередники. Тьху.

— Мені шкода.

— Це просто огидно. Брат мого батька — неймовірний расист щодо розлучень. Ти не повіриш, що вилітає з його рота. Щиро кажучи, саме тому моя мама кипить ненавистю. Вона має на це право, але навіть розмовляти з нею по телефону — це пекло. Справді, я гадаю, немає навіть до чого повертатися.

— Що робитимеш?

— Ще трохи подорожуватиму. За кілька тижнів мій друг буде готовий вирушити, і тоді ми пройдемо Таїланд, Камбоджу і В’єтнам, як і планували раніше. Потім Гонконг, а звідти поїдемо до моєї бабусі на Філіппіни, — він знову взяв Джул за руку. Лагідно провів пальцем по її долоні. — Ти не носиш свої каблучки, — її нігті були пофарбовані блідо-рожевим лаком.

— Лиш одну, — Джул показала йому другу руку, на якій була нефритова змія, — усі інші належали моїй подружці. Я лише позичила їх.

— Я гадав, вони усі твої.

— Ні. Так. Ні. — Джул зітхнула.

— А це чия?

— Нещодавно моя подруга наклала на себе руки. Ми сперечались, і вона померла злою на мене, — Джул казала правду і брехала. Тут, поруч із Паоло, її думки плуталися. Вона знала, що не може більше з ним розмовляти. Вона відчувала, що історії, які вона розповідала собі та оточенню, кружляли навколо, накладались одна на одну і змінювали відтінки. Сьогодні вона не може сказати, які історії існували, що вона мала на увазі, а що ні.

Паоло стиснув її руку.

— Вибач.

Джул випалила:

— Скажи мені, як ти гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Що?

— Гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Ти про те, чи потрапить твоя подруга до пекла, тому що скоїла самогубство?

— Ні, — це взагалі не те, що Джул мала на увазі. — Я про те, чи визначають нас наші найгірші вчинки, коли ми живі? Або чи вважаєш ти, що люди кращі за найгірші речі, які вони колись учинили?

Паоло замислився.

— Добре, візьмімо Леонта з «Зимової казки». Він намагався отруїти свого друга, він кинув свою дружину до в’язниці й залишив свою дитину в глушині. Виходить, що він стовідсотково найгірший. Правильно?

— Правильно?

— Але наприкінці… Ти дивився п’єсу раніше, до сьогоднішнього вечора?

— Ні.

— Наприкінці він шкодує. Він справді дуже, дуже шкодує про все, і цього досить. Усі йому вибачають. Шекспір дозволяє Леонту спокутувати свої гріхи, хоча той і скоїв усі ті страшні речі.

Джул хотіла геть усе розповісти Паоло.

Вона хотіла розкрити йому своє минуле, в усій його потворності й красі, сміливості й складності. Вона спокутує гріхи.

Їй відібрало мову…

— О-о-ох, — мовив Паоло, розтягуючи слово. — Ми ж не про п’єсу говоримо, чи не так?

Джул похитала головою.

— Я не серджуся на тебе, Імоджен, — сказав Паоло. — Я від тебе божеволію, — він простягнув руку і торкнувся її щоки, а відтак провів пальцем по нижній губі. — Я впевнений, що твоя подруга вже не злиться на тебе, хай там що сталося, коли вона була жива. Ти класна, чудова людина. Повір мені.

Підійшла їхня черга.

— Дві чашки чаю, — звернулася Джул до пані за прилавком. Її очі сповнилися сліз, хоча вона не плакала. Їй довелося перестати реагувати емоційно.

— Це скидається на обідню розмову, — сказав Паоло. Він заплатив за чай. — Хочеш пообідати після вистави? Або, може, бубликів? Я знаю паб, у якому подають справжні нью-йоркські бублики.

Джул знала, що мусить відповісти «ні», але кивнула.

— Отже, бублики. А поки що поговорімо про позитивне, — запропонував Паоло. Вони поставили свої напої у паперянках біля стійки з молоком та кавовими ложечками. — Я візьму дві ложки цукру та величезну порцію вершків. А тобі із чим?

— З лимоном, — відповіла Джул. — Мені десь чотири скибочки лимона.

— Отже, позитивні теми, що відвертають, — розпочав Паоло, коли вони підійшли до столика. — Може, мені розповісти про себе?

— Не думаю, що комусь поталанить зупинити тебе.

Він засміявся.

— Коли мені було вісім, я зламав щиколотку, зістрибнувши з даху машини мого дядька. У мене був собака Твістер і хом’як Сент-Джордж. У дитинстві я мріяв бути детективом. Одного разу я з’їв забагато вишень і мені стало зле. І я ні з ким не зустрічався, відколи ти сказала мені не телефонувати тобі.

Джул мимоволі всміхнулася.

— Брехун.

— Жодної жінки. Я сьогодні тут з Арті Тетчером.

— Другом твого батька?

— Тим, у кого я зупинився. Він сказав, якщо я не побачу вистави Королівської шекспірівської компанії, то вважай, що не бачив Лондона. А ти?

Джул повернули до реальності.

Вона була тут із Форрестом.

Було б дурістю, неймовірною дурістю дозволити Паоло зіпсувати її плани.

Вона йшла з театру. А потім він торкнувся її щоки губами. Він торкнувся її пальців. Він помітив її руки і він сказав: «Боже, ти гарнюня». Він зізнався, що кожного дня хотів телефонувати їй.

Джул дуже сильно тужила за Паоло.

Але тут був Форрест.

Вони не мають зустрітися. Паоло взагалі не мусить бачити Форреста.

— Послухай, мені треба…

Біля її ліктя з’явився Форрест. Він був виснаженим і сутулим.

— Ти знайшла друга, — сказав він Джул таким тоном, наче розмовляв із цуценям.

Треба негайно йти. Джул підвелася.

— Я зле себе почуваю, — сказала вона. — Голова болить, та й нудить. Можеш відвезти мене додому? — вона схопила зап’ясток Форреста і потягла його до дверей вестибюля.

— Ти була в порядку хвилину тому, — промимрив він, плентаючись за нею.

— Рада була побачитися, — гукнула вона до Паоло. — Бувай.

Вона сподівалася, що Паоло залишиться на своєму місці, але той підвівся й рушив за Джул і Форрестом до дверей.

— Я Паоло Вальярта-Беллстон, — сказав він, осміхаючись Форресту, коли вони прямували до виходу, — друг Імоджен.

— Нам треба йти, — сказала Джул.

— Форрест Сміт-Мартін, — відповів Форрест. — Тож ти чув?

— Ходімо, — наполягала Джул, — зараз.

— Чув про що? — запитав Паоло. Він не відставав, коли Джул витягнула Форреста на вулицю.

— Вибачте, вибачте, — сказала Джул. — Зі мною щось не те. Спіймай таксі. Будь ласка.

Вони опинилися на вулиці під зливою, Барбікан-центр має