Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

й моя музика, що виникла в мені і до якої прислухався (а то були уривки з «Реквієму» Моцарта), так само згущувалася, як і втома, і я почудувався з того контрасту: був переповнений, здавалося, щастям, а в мені звучить траурна музика; зрештою, ця сполука — любов і смерть — давно перебувала, як це помітили митці, у парі, але чому з’єдналася зараз? Але цієї загадки розгадати не міг, не мав уже сили, бувши цілком вичерпаний. І я втомлено поплуганився через вулицю, що вела додому, там конче мало б горіти одне вікно, а це значило, що господиня на мене чекає. Але на ще одне здивування, хата, у якій мешкав, виявилася глухо темна, ба поринута в глупий морок, що теж нагадало, а відтак прикотило нову хвилю звуків із того-таки «Реквієму», і я безглуздо подумав: чи не померла господиня від надміру переживань, адже і для неї прихід іншої жінки із чужого світу при її відлюдному та замкнутому житті також було немале зворушення?

Тихцем перейшов подвір’я і взявся за ручку дверей. Були зачинені, хоч удень ніколи не зачинялася, отож мусив видобувати ключа. І чи від надмірної вологи, чи бозна від чого двері не зарипіли, як звичайно, а майже безшумно відчинилися. Замкнув їх ізсередини й навшпиньки пішов до свого помешкання, усім єством чекаючи, що зараз різко розхиляться двері і в них знову, як камінь, постане господиня, можливо цього разу в образі згустку пітьми. Однак і цього не сталося, і я завмер при вступі до своєї кімнати, прислухаючись. У домі — глуха тиша. Така глуха, що увіч відчув: вуха мені позабивало прозорими кляпами. Що це значило? Тільки те (якщо вона й справді не померла, адже ветха була), що від важкої зі мною розмови відмовилася після довгого очікування: відколи вийшов із цього дому, минуло принаймні годин із п’ять. І я вдруге подумав, що цей день таки щасливий, хоч видавався на супротилежний, — усе йшло на руку, хоча тривог і сумнівів накочувалося не менше, як радості, і ця тиша виявилася останнім сьогоднішнім мені подарунком.

Обережно прослизнув до кімнати, поводячись із власними дверима, як із найкрихкішим склом, і в темені накинув гачка. І тут відчув тонкий запах духів, запах, який, здається, ніколи не гостював у цій кімнаті, і це вперше тут побувала істота з іншого світу. Істота, яка чомусь без звичних жіночих проволок та вихилясів, відразу й просто, як це буває хіба що в кіно, мені віддалася, а потому розчинилась у просторі, залишивши після себе пахучий дим. Вдихав його на повні груди, і мені аж сльози на сліпі очі (сліпі, бо стояв у кромішній темряві) вибилися — був надміру зворушений. І музика «Реквієму» Моцарта зникла, хоча відчував її ще, переступаючи порога цієї кімнати, натомість ніжно зазвучала «Маленька нічна серенада». Але давно помітив: у чистих і напрочуд вишуканих звуках цього твору також була смерть; колись, пам’ятаю, називав його подумки серенадою зруйнованого міста. Але чи моє місто зруйноване? Очевидно так, якщо вважати руїнами і будинки, котрі тільки починають будуватися, адже й ті, і ті для житла не придатні й обкидані однако довкола брухтом. І я не зміг більше витримати цього майже перетвореного у смолу темряви сутінку, кляпнув умикачем і пильно роздивився: зімнута постіль, де любилися, відсунутий зі свого місця стілець — оце і всі видимі сліди того, що сталося. Але повітря було інше. І не тільки через тонкий запах парфумів, а й через присутність третього, так само невидимого — духу, хоч дух і духú майже тотожні слова, — я реально й гостро відчував ту часточку її, яка напевне тут залишилася. Можливо, господиня після нашого відходу сюди заходила, так само відчула запах духів і дівочого духу. І я зрозумів, чому зазвучала саме «Маленька нічна серенада», — тут, у цьому барлозі, як висловилася Іра, зійшлося те, що я назвав любов’ю і смертю, два міста — зруйноване і яке тільки починає будуватися, і це аж ніяк не руїни, котрі відбудовують, а щось цілковито нове. Тобто в цій кімнатці помістилося два міста: одне зруйноване — дух господині, яка напевне сюди заходила, тіла ветхого, яке дедалі більше думає про недалеку кончину, і дух чарівної молодої істоти, напахченої тонкими ароматами, — дух тіла юного, яке прагне любові, отож нею й переповнене.

Таке відчував і думав тоді, хоча тепер, коли сам перебуваю в тілі ветхому, хай ще не такому, як тоді в господині, думаю інакше, бо певен, хоч достатньо знати того не можу: господиня тоді в мою кімнату не заходила, адже читач, коли такий знайдеться, легко міг би помітити: те моє божевілля не дійшло щасливого кінця (якщо вони й бувають, оті щасливі кінці), а доля виміряла мені залишитися самотником, і цього скрипта пише людина, яка вже ніколи стану самотництва не покине. Отже, можна вважати, що тоді це передчував, але розумом збагнути не міг, через це й мислив криво; можливо, мене занадто втішило те, що господиня виявила делікатність і не дочекалася мене, отож мав час і змогу перевести духа. Знову вжив слово «дух», адже крім того розполовиненого — зруйнованого і новобудованого, у кімнаті залишився присутній передусім я — той, хто був до цієї урочої хвилини, і той, хто її переживає, отже також розполовинений. І в мені спалахнув на хвильку страх, що все це не тверда реальність, а втілені мрії самотника, аж такі сильні, що вдяглись у живу плоть, але про ілюзорність того відаю і в ній нітрохи не сумніваюся; страх, що я не тільки перемудрюю ситуацію, а, навпаки, недомислюю, і це справді так, бо багато чого не розумів — хоч би тієї нитки, яку всунула мені до рук Іра, розказавши печальну історію своєї матері, і я невідь-чому пов’язав ту історію зі своїм батьком, хоча цей зв’язок може виявитися цілком умоглядний. Але те, що Іра відчувала власну вину і не забувала тієї історії й досі, і гнітилася нею, було безсумнівно, адже то єдина історія, яку про себе розповіла; бо хоча ми й з’єдналися тілом, але отим духом, котрий так реально прочувся мені в цьому барлозі, ми залишилися кожен у своєму світі: вона — тому, що не бажала до кінця розкривати своїх таємниць, а я — тому, що не був до них допущений. Але таємниці були, і це вже так само певне, як і її