Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх

Та не так склалося, як гадалося. На світанку я відкрив знайому з дитинства фіртку. Двері дому якось глухо відізвалися на мій стук. Оглянувшися навкруги, побачив зіяючі пусткою вікна плєбанії. Стежка до криниці, як і все подвір'я, заросла густою травою. Під серцем наче щось обірвалося. Кілька хвилин стояв непорушно. Ситуацію прояснив сусідський хлопець Микола, який у цю ранню пору пас корову на своєму подвір'ї. Виявилося, що моя мама з п'ятьма малолітніми дітьми жила в іншому селі. Батько, колишній офіцер австрійської армії, потім, видужавши після важкого поранення на італійському фронті, — старшина Української Галицької Армії, десь у ці дні, вдруге у своєму житті, стояв перед судом і вислуховував його вирок. Цього разу це був вирок Окружного військового трибуналу. Поляки не були такі щедрі — дали отцеві лише два роки за те, що виписував церковні метрики вперто українською мовою, хоча міг це зробити чотирма мовами. «Русская душа», звісно, «щиріша» — дала десять.

Добравшися пішки сімнадцять кілометрів до вказаного Миколою села, зустрів на дорозі босоногу дівчинку і запитав у неї, де проживає їмость. Дівчинка вказала хату і чомусь попрямувала за мною. Яке ж було моє здивування, коли в хаті я нарешті впізнав у ній свою рідну молодшу сестричку Даринку.

Мені виповнилось якраз сімнадцять. А вже переплелись, як мамине шиття, мої щасливі і сумні, щасливі і сумні мої дороги. Хоча щасливими їх можна назвати умовно.

Моя розповідь, можливо, для декого була нудною, та я ставив собі за мету правдиво відтворити шлях, пройдений одним із підрозділів Українських Юнаків, а на кінцевому етапі — невеличкої їх жменьки, які, як писав у своїй книжці проф. Зенон Зелений, опинились у вирі Другої світової війни.

То що ж дали Україні Українські Юнаки? Тепер часто доводиться чути і читати про те, що керівники УНР у 18-20-их роках минулого століття допустилися великої помилки, не створивши власних українських збройних сил, що і визначило подальшу сумну долю нашого народу.

Незважаючи на весь негатив участи українських дітей у жорстоких перипетіях Другої світової війни, позитивом, на мою думку, було те, що Українські Юнаки, значна частина яких — вчорашні сільські пастушки, перш за все, пройшли залізний безкомпромісний військовий вишкіл на території одної з найбільш розвинених европейських держав. Ці прості хлопчаки навчилися володіти найрізноманітнішими і найновішими на той час видами зброї. Вони мали змогу зблизька побачити кораблі і танки, різні літаки, у тому числі найсекретніші перші у світі реактивні, а також засекречену зброю ФАУ-2 на землі та в польоті. Вони побували в багатьох европейських країнах та їх столицях.

Переконаний, що таких можливостей тоді не мали не те що курсанти повстанських шкіл у карпатських чи поліських нетрях, а й навіть вояки дивізії «Галичина». Отже, кожен з десятитисячного загону Українських Юнаків, при сприятливому для нас закінченні війни, а такі перспективи тоді ще вирисовувалися, міг не тільки сам стати кваліфікованим військовим спеціялістом, а й навчити інших, що могло б утворити ядро української національної армії.

Рід Легких з незапам'ятних часів займався хліборобством і походить з села Нагір'янка, тепер околиці міста Бучача на Тернопільщині. Село розкинулося на високому березі ріки Стрипи, яка омивала його з північно-східної сторони. З боку Бучача село не мало чітких меж. Існує тільки назва «Рогатка», де проходила колись ця границя і де в давнину збирали мито при в'їзді в місто. У 1954 році, під час хрущовських об'єднань областей, районів і сіл, зникло саме село і його назва.

З розповідей старших людей довідався, що мої предки хоч і не мали багато землі, зате вміли добре господарювати, любили землю, і вона відплачувала їм гарними врожаями. Недаремно на гробівці мого прадіда Костянтина, який помер ще в далекому 1887 році, написано, що «Тут спочиває господар села Нагірянка». Совєтська влада часто дорікала батькові за цей напис. Мабуть, він був рідкісним, а може, і взагалі таких більше не було. Прадід, крім цього що добре господарював, ще був шанованою людиною на селі, за що односельчани не раз обирали його війтом. Ці риси працьовитости і порядности він прищепив своїм нащадкам. У діда Тихона було 10 дітей і всі вони в спадок отримали свою частку землі, яку примножували і на якій добре працювали. А дід, як і прадід, не раз служив громаді війтом. Люди, які пам'ятають його, розказували мені, що він був ще й добрим суддею на селі і порадником. Видно, тоді і такі функції входили в обов'язки війта. Мого батька Констянтина після повернення з «трудового фронту» (як за совєтських часів називали примусові роботи) в 1948 році також змусили працювати головою місцевого колгоспу. Але так керувати колгоспом, як цього вимагали районні партійні керівники, він не хотів, а скоріше всього не міг. Від нього вимагали все робити у визначені ними терміни, проте вони були часто абсурдними. Він господарював на землі так, як його навчили, і йому трудно було працювати в тих нових умовах. Тому районні керівники швидко відмовилися від батькових послуг. Ще й хотіли судити за несвоєчасну здачу хлібозаготівель, але, на щастя, якось все обійшлося. Решту свого життя батько був простим колгоспником. Так і помер, працюючи біля комбайна, в день свого народження (08.02.1961), проживши рівно 61 рік. Закінчив 4 кляси тоді ще австрійської початкової школи. Брав активну участь у роботі «Просвіти», в аматорських гуртках (особливо в драматичному), грав у духовому оркестрі товариства «Просвіта». Був невтомним членом ОУН. До 1939 року, а також при німецькій окупації вів гурток з вивчення історії України.

Мати Ганна (1898-1958) через хворобу займалася посильним домашнім господарством. Тяжку форму астми «заробила» в Першу світову війну під час окупації Галичини російськими царськими військами, працюючи в 1916 році на вантажних роботах на залізничній стації Бучач.

Сестра Анастасія (1929-1988) після закінчення