Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник
Я відчув, що Ельза відступила перед фактом. Іноді вона поступалася, не розуміючи сенсу того, що я робив (часто я й сам його не розумів), і за це я був їй вдячний. У такі хвилини я почувався чоловіком, ставився до себе як до чоловіка: я щось робив, не питаючи її.
Коли я розрізав стору — мені здалося, вона тихо стогнала.
Кров тамувала в мені якесь почуття. Лише тепер я зрозумів, що не випадково (як, напевно, й мій батько) колю та розбираю м’ясо сторів. Мені це було потрібно. Підходити, бачити чужий страх і тремтіння, відчувати свою цілковиту владу, зупиняти процеси життя.
Того вечора я говорив з Машею, посадивши її перед собою в душовій:
— Ти ж не людина? Чуєш, Машо? Ти ж не завдання виконуєш? Я ж тебе можу і зарізати. Чуєш? Машо! Я повинен знати, хто ти.
Вона дивилася на мене довірливо, не розуміючи слів. Зовсім гола, вона не приховувала нічого зі своєї природи.
— Пішла до хліва!
Я стьобнув її, коли вона кинулась утікати, батогом.
Тієї ночі Ельза любила мене — сама, притискаючись до мене, як до незнайомої сили.
— З тобою щось відбувається? — запитала вона мене, що лежав на ній майже без почуттів, нещасного. — Я ж бачу.
— Я...
Що я міг сказати їй? Як міг висловити той хаос, який дедалі більше заволодівав моїм розумом і моїми почуттями, несучи мене далеко від себе, невідомо до чого?
— Не плач, дурненький.
І я судомно, ненавидячи себе і її, звільнився, як у безодню.
14
Через кілька днів мені зателефонували і повідомили, що на Вищій Нараді Рейха було розглянуто питання про головного редактора нашої газети. Його замінив Керрол. З газети без пояснень було знято рубрику «Політичне життя». Я не знав, як реагувати. Як і багато інших, я був за свободу слова, проте я також відчув на собі, який хаос в мозку і в душі може викликати купка фанатичних людей, здатних вкласти в голову поняття, з якими просто неможливо жити. У країні коїлося щось недобре. Тільки тепер я зрозумів, що, занурившись у фермерське життя, був відірваний від подій.
Пополудні зателефонував Теодор Дубов, мій колишній однокурсник, який працював у відділі соціальних проблем, і напросився приїхати в гості. Я саме розмішував у відрі корм для сторів, коли він з’явився на порозі — підтягнутий, ще молодий, у світлому плащі й зі своєю незмінною папкою під пахвою.
— Почекай мене в саду, я зараз.
Я закінчив розмішувати, відніс їжу й пішов у сад. Теодор лежав у шезлонгу, гортаючи «Історію Рейха», журнал, який почитувала на дозвіллі моя жінка.
Я сів у шезлонг навпроти. Я любив ці приїзди завжди невгамовного Теодора — рідкісні, але такі потрібні мені. Тут, на фермі, де я іноді безвиїзно проводив і по два тижні, мені не було в кому відображатись. Ельза, син — вони були поруч, але... не відображали мене. Тобто вони мене відображали, але так, що я дедалі частіше жахався. Я не був собою з ними. Це були не ті люди, які могли б зрозуміти мене в потаємному — зрозуміти і, можливо, пояснити мені себе самого. Або хоча б зрозуміти.
Чому я не був щасливий зі своєю сім’єю?
— Ти виглядаєш не дуже, — сказав, ніби вгадавши мої думки, Дубов.
Він відклав журнал і дивився уважно на мене. Колись ми з ним ділили одну кімнату в гуртожитку.
— Усе гаразд, — сказав я.
Я чекав, що він сам повідомить, навіщо приїхав.
— Ти знаєш, що головний тепер — Керрол?
— Так.
— І тобі байдуже?
— Майже.
Я сказав правду: не відчував себе у змозі чинити опір будь-чому. Я не розумів сенсу. Я завжди був фаталістом у глибині душі: якщо поміняли головного, якщо одну рубрику зняли, іншу ввели — значить, це доля. Невже тепер можна повернути головного і його рубрику, змусити час текти навпаки?
— Багато хто пішов з редакції, — сказав, помовчавши, Дубов.
— І ти?
— І я.
Я подивився на нього: він був зосереджений, очі світилися завзятістю, метою, він був готовий до якоїсь боротьби. Раптом я позаздрив: йому є чим жити. Він живе. Він радий, що головного зняли, що нарешті «щось сталося». Що можна «протестувати», «боротися за щось». Не важливо за що — тільки би не ці вбивчі будні газети, яка «висвітлює наше мирне життя». Хотів би я так бачити сенс у звільненні з газети, як він.
— Я знаю, що ти вирішив залишитися... — сказав Дубов.
— Я нічого не вирішив. Я тоді пішов зі зборів і просто ще не з’являвся.
— Але ти хочеш залишитися?
— Я нічого не хочу.
— Не розумію, — Дубов, підвівшись, пересунув шезлонг ближче до мого. — Послухай, Дім. Ми хочемо створити нову газету.
— Яка буде захищати права сторів?
Здавалося, він не очікував такої швидкої реакції.
— Яка буде вільно обговорювати все, чим хворі наші думки і наша совість.
— Хворі, — сказав я. — Гарне слово.
— Ти хочеш сказати, що згоден з Керролом?
— Нічого я не хочу сказати. Чому ти постійно вважаєш, що я щось «хочу сказати», «вирішити»?
— Але в цьому світі не можна жити без позиції. Людина завжди щось «хоче сказати» — не словом, то поведінкою. Кожен її крок — це рішення.
— Я насправді нічого не хочу сказати, Тео, — я вирішив внести в нашу розмову конкретність. — Ти хотів би, щоб я увійшов до вашої нової газети?
— Так, — сказав Дубов. — Ти хороший досвідчений репортер. Тільки для нас ти робив би репортажі не про успіхи в роботі м’ясокомбінатів...
— А про що ж?
— Можна, я закурю? — і Дубов, не чекаючи відповіді, дістав пачку цигарок. — Нам потрібні репортажі з ферм: про життя людей і сторів, про їхні взаємини, про факти, які розкривають психологію і внутрішній світ сторів.
— Ти вважаєш сторів людьми? — запитав я його в лоб. — Ти з консервативними гуманістами?
— Та ні, ти нічого не зрозумів, — щиглем він збив із цигарки перший попіл. — Ми не збираємося ставати рупором пропаганди ПКГ. Їм уже все ясно, у них чітка теорія, і все, що їм потрібно, — це підганяти факти під готові положення. У нас зовсім інша мета.
— Яка?
— Ми повинні збирати різні думки і зіштовхувати їх, повинні сприяти пошуку істини. Ти ж бачиш, що це не жарти: всі ці ПКГ, загравання зі сторами. Це — глибоко, хай поки лише у купки фанатів. Але те, що пробуджено у них — сидить, затаїлося у кожному з нас. Розумієш? Тому вони так легко знаходять у кожного той чи інший відгук.
— Тобто у
