Читець - Бернхард Шлінк

Напевне, саме тому лишилося так небагато спогадів. Чи, може, я сам їх лишив так мало? Я запитую себе, чи взагалі можлива така річ, як щасливі спогади. Коли подумати трохи довше, я пригадую досить ганебні й прикрі ситуації і знаю: я хоч і попрощався зі спогадами про Ганну, але не звільнився від них. Після мене Ганна вже не принижена й не звинувачує й не почувається звинуваченою, нікого вже не кохає так, щоб утрата коханого завдавала мук, — у цьому всьому я був тоді безперечно впевнений, хоча та впевненість ще не набула форми виразних суджень.

Я набув зверхніх, зарозумілих манер, вдавав, ніби мене ніщо не зворушує, ніщо не обходить, ніщо не бентежить. Я не зважав ні на що й пригадую одного вчителя, що таки помітив у мені ці риси й заговорив про них, але я дав йому зухвалого відкоша. Пригадую ще й Софі. Невдовзі після виїзду Ганни з міста в Софі виявили сухоти. Вона три роки провела в санаторії й повернулася тоді, коли я саме став студентом. Дівчина почувалася самотньою, намагалася відновити зв’язки з давніми друзями, і мені було неважко запасти їй у серце. Коли ми переспали, Софі помітила, що насправді вона мені цілком байдужісінька, й проказала крізь сльози: «Що діється з тобою, що діється з тобою!» Пригадую ще й свого дідуся, що, коли я востаннє провідував його незадовго до його смерті, він хотів поблагословити мене, але я сказав, що не вірю в такі речі й не надаю їм ніякої ваги. Мені тепер важко уявити, що після такої поведінки я міг почуватися добре. Але пригадую й те, що я розчулювався мало не до сліз, коли йшлося навіть про незначні вияви кохання та уваги, байдуже, адресовані мені чи кому іншому. Інколи вистачало навіть сцени з фільму. Оця незворушность та вразливість часом видавалися мені підозрілими.

2

Ганну я знову побачив у залі суду.

То був не перший процес над обслугою концтаборів і аж ніяк не найбільший. Професор, один з небагатьох, що досліджували тоді нацистську минувшину та пов’язані з нею судові процеси, зробив той процес темою семінару, сподіваючись із допомогою студентів простежити його з початку до кінця та оцінити. Я вже й не пам’ятаю, що він хотів перевірити, підтвердити чи спростувати. Пригадую, що на семінарі ми говорили про заборону покарань за злочини, скоєні в минулому. Чи досить, щоб стаття, за якою засуджують охоронців і катів концтаборів, була в кримінальному кодексі ще тоді, коли вони коїли свої злочини, чи, може, все залежить від того, як розуміли та застосовували ту статтю за часів, коли вони коїли злочини, від того, що саме тоді дію тієї статті на них не поширювали? Що таке право? Те, що записане в кодексі, чи те, що справді утверджують і чого дотримуються в суспільстві? Або, може, право — це те, що утверджують, байдуже, є стаття в кодексі чи ні, й чого слід дотримуватись, як не хочеш скоїти щось нечисте? Професор, літній добродій, що повернувся з еміграції, але й далі був мов чужим у німецькій юриспруденції взяв участь у тих дискусіях, доклавши всю свою ерудицію, а водночас зберігаючи і певну дистанцію від того, що для розв’язку проблеми вже не потрібна ерудиція. «Погляньте на звинувачених, — казав він, — серед них ви не знайдете жодного, хто б справді думав, ніби тоді він мав право вбивати».

Семінар почався взимку, судовий процес — навесні. Суд тягнувся багато тижнів. Судові засідання відбувалися з понеділка по четвер, і на кожен з цих чотирьох днів професор призначив групу студентів, що мали вести дослівний протокол. У п’ятницю відбувався семінар, і ми аналізували події, які сталися протягом тижня.

Аналіз! Аналіз минувшини! Ми, студенти, що ходили на той семінар вважали себе за авангард аналітичних досліджень. Ми розчахували вікна і впускали повітря — вітер, що нарешті вимете порох, якому суспільство дозволило притрусити жахіття минувшини. Ми дбали про те, щоб люди могли дихати й бачити. Ми теж спиралися не тільки на юридичну ерудицію. Ми були твердо переконані: засуджувати треба. Не менш твердо вірили, що це тільки на перший погляд ідеться про засудження тих або тих охоронців і катів концтаборів. Перед судом, на нашу думку, мало постати все покоління, що вдавалось до послуг катів і охоронців, не перешкоджало їм або принаймні не відкинуло їх, як можна було б відкинути після 1945 року, й на семінарі, присвяченому аналізові та з’ясуванню, ми засуджували його до ганьби.

Наші батьки виконували за третього райху найрізноманітніші функції. Чимало батьків були на фронті, серед них два чи три офіцери вермахту і один офіцер-есесівець, дехто працював у судовій або адміністративній сфері, були серед наших батьків і викладачі та вчителі, а один студент навіть мав дядька, що служив на високій посаді в Міністерстві внутрішніх справ. Я був певен, що вони, якби ми запитали їх, а вони відповіли нам, висловили б найрізноманітніші думки. Мій батько не хотів говорити про себе. Але я знав, що він утратив посаду доцента філософії через лекцію про Спінозу, тож під час війни годував і себе, і нас, працюючи редактором у видавництві туристичних карт і книжок. Як дійшло до того, що я засудив його до ганьби? Але я таки засудив. Ми всі засуджували своїх батьків до ганьби, навіть якщо могли звинуватити їх лиш у тому, що після 1945 року вони терпіли серед свого загалу злочинців.

У нас, слухачів того семінару, сформувалася сильна групова ідентичність. Ми були студенти семінару з концтаборів, — спершу нас називали так інші студенти, а потім і ми самі. Те, що робили ми, решту не цікавило, дехто не розумів нас, дехто просто цурався. Тепер я думаю, що завзяття, з яким ми дізнавалися про жахіття і квапились розповісти про них іншим, насправді було гидким. Що страхітливіша була подія, про яку ми читали або чули, то впевненіші ставали ми у своїй місії просвіти і звинувачень. Навіть коли від тих подій нам забивало дух, ми з тріумфом підносили їх. Дивіться!

Я записався на той семінар з дурної цікавості. Адже це було щось зовсім інше, неторговельне право, не винність і не спільництво, не збірник «Саксонське дзеркало» і не якась