Читець - Бернхард Шлінк
Водночас я запитую себе — і запитував ще тоді, — як, власне, моє покоління нащадків має ставитися до інформації про жахіття знищення євреїв? Невже ми повинні не думати, бути неспроможні збагнути те, що є незбагненним, невже нам не можна порівнювати те, що годі порівняти, невже нам не можна розпитувати, бо людина, яку ми розпитуємо, навіть якщо й не сумнівається в тих жахіттях, усе-таки перетворює їх на тему повідомлення, а не вважає за те, перед чим можна лише заніміти, сповнившись страху, ганьби і провини? Й невже нам треба жити, лише занімівши зі страху, ганьби та провини? Задля чого? Ці слова не означають, що завзяте прагнення аналізувати і з’ясовувати, з яким ми взяли участь у тому семінарі, було просто втрачене в процесі судових засідань. Але чому одні, нечисленні, мають засуджувати й карати, а ми, покоління нащадків, повинні заніміти, сповнені жаху, ганьби і провини, — хіба так має бути?
5
Другого тижня зачитували звинувачення. Читали його півдня, — півдня складних синтаксичних конструкцій. Звинувачені, по-перше, скоїли… крім того… далі вони… Відповідно до статті такої і такої це становить склад злочину… до того ж є ще такі обставини… подальші факти… їхні дії протизаконні й злочинні. Ганну звинувачували разом з чотирма іншими жінками.
П’ятеро звинувачених жінок були наглядачками в одному невеличкому таборі поблизу Кракова, своєрідному форпості Аушвіцу. До того табору їх перевели з Аушвіцу навесні 1944 року, вони замінили наглядачок, що або загинули, або були поранені, коли вибухнув завод, на якому працювали полонені жінки. Один пункт звинувачення стосувався їхніх дій в Аушвіці, проте видавався незначущим супроти інших звинувачень. Я вже не пам’ятаю його. Може, він стосувався не Ганни, а тільки решти жінок? Може, він мав невелике значення лиш у порівнянні з іншими звинуваченнями чи й сам по собі? А може, просто видавалося нестерпним арештовувати кожного, хто служив в Аушвіці, тільки за те, що він був там, а не за його дії?
Звичайно, ці п’ятеро звинувачених не могли керувати табором. Там був комендант, охорона, багато інших наглядачок. Більшість охоронців і наглядачок загинули під бомбами, що однієї ночі поклали край перегону в’язнів на захід. Дехто втік ще тієї самої ночі, і знайти їх було не легше, ніж коменданта, що втік ще тоді, коли табір рушив на захід.
Власне, ніхто з в’язнів не пережив тієї ночі під бомбами. Щоправда, дві душі таки вижили, мати й донька, і донька написала книжку про табір і перехід на захід, опублікувавши її в Америці. Поліція і прокуратура знайшли не тільки п’ятьох звинувачених, а й поодиноких свідків, що жили в селі, де нічний наліт зупинив похід в’язнів на захід. Найважливішими свідками були донька, що приїхала до Німеччини, й мати, що лишилася в Ізраїлі. Щоб узяти свідчення матері, суд, прокурори і адвокат поїхали до Ізраїлю, і то був єдиний етап судового розгляду, коли я не міг бути присутнім.
В одному з головних пунктів звинувачення йшлося про добір у таборі. Щомісяця з Аушвіцу присилали десь шістдесят нових жінок і таку саму кількість відправляли назад в Аушвіц, за винятком тих, хто тим часом помер. Усі знали, що жінок в Аушвіці вбивають; назад відсилали тих жінок, які вже не мали сили працювати на заводі. То був завод, де виготовляли набої, й сама праця на ньому була неважка, але ту працю жінки навряд чи й починали, бо мусили будувати: вибух, що стався навесні, завдав заводові тяжких руйнувань.
Другий головний пункт звинувачення стосувався ночі, коли впали бомби і скінчилося геть усе. Охоронці й наглядачки замкнули в’язнів — кілька сотень жінок — в одній сільській церкві, більшість жителів покинули те село. Впало лише дві бомби, мабуть, їх скидали на залізницю, що йшла поряд, або на фабрику, або ж просто скинули, бо вони лишилися зайві після нальоту на велике місто. Одна потрапила в пасторський будинок, де спали охоронці й наглядачки, друга — в церковну дзвіницю. Спершу загорілася дзвіниця, потім церковний дах, згодом охоплені полум’ям балки впали всередину церкви, загорілися стільці й лави. Важкі двері були замкнені. Звинувачені могли відкрити їх. Вони не відкрили, і замкнені в церкві жінки згоріли.
6
Для Ганни хід цього процесу навряд чи міг бути ще гіршим. Іще під час особистого допиту вона справила на суд досить несприятливе враження. Коли прочитали звинувачення, заявила, мовляв, дещо не відповідає дійсності; голова суду роздратовано нагадав їй, що перед початком головного засідання вона мала досить часу, щоб вивчити звинувачення й подати свої заперечення, а тепер, коли це засідання почалося, вже судове слідство з’ясує, що саме у звинуваченні відповідає дійсності, а що ні. Коли на початку судового слідства голова суду запропонував не зачитувати німецького варіанта доньчиної книжки, що, підготовлений до публікації одним німецьким видавництвом, був доступний у рукописі всім учасникам процесу, Ганна повинна була дати свою згоду, й під роздратованим поглядом голови суду адвокат переконував її, але вона відмовилась. Не хотіла вона й визнати, ніби під час одного попереднього судового допиту призналася, що мала ключа від церкви. Вона не мала ключа, ніхто не мав ключа, взагалі не було якогось одного ключа від церкви, бо було багато ключів до багатьох дверей, вони зберігалися зовні в слюсарні. Але в протоколі її судового допиту, який вона читала й підписала, стояло по-іншому, а коли вона запитала, чому їй намагаються щось накинути, її ситуація не поліпшилась. Вона запитувала не гучно, не сварливо, проте наполегливо, причому, на мій погляд, можна було і помітити, й почути, що вона збентежена та безпорадна, а кажучи, ніби їй щось накидають, вона аж ніяк не звинувачувала в порушенні закону. Але голова суду зрозумів її слова саме так і гостро відреагував на них. Ганнин адвокат скочив на ноги й заговорив із квапливим завзяттям, проте його запитали, чи закид своєї клієнтки він вважає за свій, тож бідолаха знову сів.
Ганна намагалася виправити ситуацію. Заперечила, ніби мала на увазі, що до неї ставляться несправедливо, й визнала, мовляв, на
