Читець - Бернхард Шлінк
3
Судовий процес відбувався в іншому місті, машиною туди можна було доїхати менше ніж за годину. Я ще ніколи там не був. Машину вів інший студент. Він виріс у тому місті і знав його.
Був четвер. Засідання суду почалися в понеділок. Перші три дні засідань були присвячені скаргам адвокатів на упередженість. Ми були четвертою групою, і саме ми стали свідками властивого початку процесу — особистого допиту свідків.
Ми їхали через Берґштрасе, навколо цвіли сади. Ми були в піднесеному, окриленому настрої: тепер ми нарешті побачимо, до чого нас готували. Ми почувалися не просто глядачами, слухачами і протоколістами. Адже дивитися, слухати і вести протокол — це наш внесок до аналізу.
Суд відбувався у будинку початку століття, який, проте, не мав помпезності та похмурості, що часто були властиві судовим будівлям тієї доби. Зала, де засідав суд присяжних, мала по ліву руку ряд великих вікон, матові шибки яких не давали побачити, що надворі, зате пропускали багато світла. Перед вікнами сиділи прокурори, тож під яскравим весняним або літнім сонцем можна було побачити тільки їхні контури. Суд, троє суддів у чорних мантіях і шестеро судових засідателів сиділи у передній частині зали, а лава підсудних, що містилася праворуч, з огляду на численність підсудних та адвокатів з ‘їхніми столами і стільцями тягнулась аж до середини зали, далі вглиб ішли місця для публіки. Деякі звинувачені та адвокати сиділи плечима до нас. Ганна теж сиділа плечима до нас. Я впізнав її тільки тоді, коли назвали її ім’я, вона підвелася і ступнула вперед. Звичайно, я одразу згадав ім’я: Ганна Шміц. Потім упізнав її постать, голову, що видавалася чужою, бо коси були зібрані у вузол, шию, широку спину та дужі руки. Трималася вона прямо. Міцно стояла на обох ногах. Руки вільно звисали. Була вбрана в сіру сукню з короткими рукавами. Я впізнав її, але не відчув нічого. Я не відчув нічого.
Так, вона хотіла стояти. Так, народилася 21 жовтня 1922 року в Германштадті й тепер їй сорок три роки. Так, працювала в Берліні на заводі Сименса, а восени 1943 року пішла у війська СС.
— Ви добровільно пішли в СС?
— Так.
— Чому?
Ганна не відповіла.
— Чи правда, що ви пішли в СС, хоча на заводі Сименса вам пропонували місце десятника?
— Що тут означає «хоча»? — підскочив Ганнин адвокат. — То ви стверджуєте, мовляв, жінці було б краще бути десятником на заводі Сименса, ніж іти в СС? Робити рішення моєї підзахисної предметом такого питання нічим не виправдане!
Він сів. То був єдиний молодий адвокат, решта були літніми людьми, деякі, як виявилось невдовзі, давніми нацистами. Ганнин адвокат уникав їхнього жаргону і тез. Але його виповнювало те поквапне завзяття, яке шкодило його клієнтці не менше, ніж націонал-соціалістичні фрази його колег їхнім клієнткам. Він, щоправда, домігся, що роздратований голова суду вже не наполягав на питанні, чому Ганна пішла в СС. Проте лишилося враження, що вона подалась у військо з власної волі й без потреби. А коли один з засідателів запитав Ганну, якої роботи вона сподівалася в СС, і Ганна відповіла, що СС на заводі Сіменса, а також на інших підприємствах набирав жінок на караульну службу, бо вона зголосилася і її взяли до війська, те негативне враження аж ніяк не розвіялось.
Голова суду примусив Ганну підтвердити, що до весни 1944 року вона служила в Аушвіці, а до зими 1944/45 року в одному невеличкому таборі коло Кракова, потім разом із полоненими рушила на захід і служила й там, наприкінці війни опинилась у Каселі, а згодом жила там-то й там-то. Вісім років прожила в моєму рідному місті; то був найдовший період її життя на одному місці.
— Може частою зміною місця проживання можна обґрунтувати намагання сховатися, — не приховував своєї іронії адвокат. — Моя підзахисна перебираючись кудись чи виїжджаючи звідкись, завжди реєструвалась у поліції. Ніщо не свідчить, ніби вона тікала, немає нічого, що вона намагалася б приховати. Може, з огляду на серйозність висунутих звинувачень і ризик спричинити громадське обурення, суддям видавалося неможливим лишити мою клієнтку на свободі? Що ж, високий суд мав суто нацистську підставу для арешту. Її запровадили нацисти та коли нацистів не стало, її відкинули. Такої підстави більше не існує.
Адвокат промовляв із тією зловтіхою, з якою завжди подавав кожну пікантну істину.
Я перелякався. Я помітив, що вважав арешт Ганни за цілком природний і правильний. І то не з огляду на звинувачення, серйозність закидів і силу підозр, про що я тоді ще нічого точно не знав, а тому, що вона була у в’язниці за межами мого світу, за межами мого життя. Я хотів, щоб вона була далеко від мене, така недосяжна, щоб могла лишитися простим спогадом, яким вона стала й була для мене в минулі роки. Якщо адвокат матиме успіх, я мушу бути готовим до зустрічі з нею й буду змушений з’ясувати собі, як я хочу й повинен зустрітися з нею. Я не бачив ніякої причини, чому він не міг би домогтися успіху. Якщо Ганна досі не намагалася втекти, чому вона повинна вдаватися до таких спроб тепер? І що вона могла приховувати? Про інші підстави для арешту тоді ще не говорили.
Голова суду знову видався роздратованим, і я почав розуміти, що це його своєрідні хитрощі. Щоразу коли ту або іншу фразу голова вважав за прикру недоречність, яка перешкоджає судовому розглядові, він знімав окуляри, роздивлявся промовця короткозорим, невпевненим поглядом, морщив чоло і або не звертав уваги на фразу, або починав зі слів «Отже, ви стверджуєте» чи «Отже, ви хочете сказати» і повторював фразу, не полишаючи жодного сумніву, що він не мав бажання розглядати
