У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Хіба вже одинадцята!? - не вірив Петро.

- Уже й пів на дванадцяту! Ходики у мене точні! 

Янчук виглянув з порога своєї кімнатки на годинник, що висів на стіні в горничці, і, освітивши його лампадкою, з досадою зрозумів, що він дійсно порушив домову. Читати йому хотілося нестерпно, тож сидів, перебираючи в пам'яті прочитане, поки господиня не вляглася, скрипучи ліжком у кухоньці, і не заснула, захропівши. “У медтехнікум мені і в десять не пізно буде явитися, в машбуд - аж по обіді, тож завтра встану рано і по видному почитаю ще”, - вирішивши так, ліг і ще довго, як завжди перед сном, думав про Марію, поки й не заснув.

Проснувся він не рано, як планував, розбудила його голосна розмова в кухоньці господині з якоюсь гостею, яка наполегливо умовляла бабусю з'їсти навар, поки гарячий, щоб сил додалося. “Говорила я із Льовою про ваші дрова, то сказав, гицель, що і своїх пиляти та колоти не буде. Геть не слухає він мене тепер, бабо Параню. Розледачів хлопець, ночами десь віється, сьогодні он аж рано прийшов додому... Може, хай би ваш квартирант вам їх порізав та порубав, поки літо... Грошей ваших у мене ще п'ять і гривеник, то куплю ще курочку”, - говорила вона, картавлячи.

Схопившись та спішно одягнувшись, Петро заправив ліжко, тихо поснідав галетами й пряниками із грушами й сливами і, привітавшись до господині і її значно молодшої гості, вийшов на двір. Сонце було вже геть високо, під вишнями копичилася купа дров, на дровітні поруч лежали поржавілі сокира й пилка, за парканчиком, що перелазом розділяв бабусин двір від сусіднього, його зустрів погляд кучматого сусіда.

- Ти як дразнишся, скубенте? - спитав його рудий, до пояса оголений здоровань під турніком у сусідньому дворі, що й був, певне, отим Льовою.

- Петром, а хіба що?

- То чого ж ти, Петре, не поколеш та не поріжеш бабусі Парані дрова? І тобі здоров'я додасться, і старенькій поміч, і взимку буде тепло, як думаєш тут жити, - скочив він на турнік і почав уміло на ньому вправлятися.

- Не  було в нас, Льово, про те мови досі, - підійшов Петро впритул до перелазу, спостерігаючи за вправами.

- Якої тобі домови чекати від старої? Нагостри у гострія пилку й сокиру та будемо з тобою ранками змагатися замість зарядки.

- Подумаю, але я працюю учнем молотобійця в машбуді, то отих вправ маю по горло.

- Молотобієць із тебе навряд чи вийде, пошукай щось інше... А турніком моїм та гантелями можеш користуватися при бажанні...

Так Янчук зазнайомився із сусідами...

З дому він поніс кошика до теті Паші, Бориса не застав, та все ж був приязно прийнятий, напоєний чаєм, пригощений хлібом із маслом та запрошений прийти ще завтра із рюкзаком за грушами. Та найголовніше, тета Паша повідомила, що домовилася про його влаштування на роботу в судоремонтному комбінаті, де він буде шпарувати розтопленою смолою баржі і заготовки дерева для їх ремонту. Робота брудна, але не важка і заробітна.

- Я тебе сама поведу до директора, як розрахуєшся із машбудом, - сказала вона, прощаючись.

Не йшов, а біг до медтехнікуму мало не стрімголов. Там йому пахло карболкою, фарбами, вапном і бензином, як і в залі їдальні, де натрапив на Асю Соломонівну. Була це огрядна жінка з пишними, вже посивілими косами, зі сливовими очима, великим кривим носом і ніби припухлими губами на масивному обличчі. Вислухала вона Петра уважно й терпеливо, прискіпливо допиталася про все, а дізнавшись, що він ще не комсомолець, порадила у перші ж дні навчання стати ним.

- Це дійсно нестерпно, співчуваю тобі, терпіти голодному, як поряд весь час хтось їсть, та ще й медяники, - резюмувала вона. - Напишеш зараз під мою диктовку заяву на ім'я директора, може, я тобі й допоможу. Казатимеш усім, що приніс заяву до директора, але його не застав, то передав через мене...

- Дякую вам за приязнь, Асю Соломонівно! - був у захопленні Петро.

- Може чимось колись і допоможу тобі, а тепер будь здоров, маю досить роботи, - звелася вона, складаючи вчетверо Петрову заяву.

У гуртожитку медтехнікуму Янчук застав Федя Шума, що читав, лежачи на заправленому ліжку і жуючи вмочену в сіль свіжозварену картоплю. Слухати його цмакання Петрові було просто нестерпно.

- Я й сьогодні до ранку залишуся на заводі, то ночуватимеш без мене, - вирішив Янчук уже йти, хоч було й ранувато.

На його радість того дня на заводі давали зарплату, і Петро за сповіщенням майстра, що також прийшов раніше, одержав не п'ятнадцять, а цілих сімнадцять карбованців! З цієї нагоди він купив собі у лавочці невдалік сто грамів тюльки і чотириста грамів хліба. Вечеряли разом із Власом Гулаком, тож мали ще варені яйця, цибулю, малопосолені огірки і вузвар.

- Тебе батьки виховали, чи я помиляюся? - спитав коваль, як Янчук, заздалегідь підібравши слова, гречно подякував йому за вечерю.

- Не знаю, їх уже три роки, як немає... У німецькій концесії я рік жив, у родині управляючого із його сином - більше півроку, то, може, чомусь і навчився...

- Тяжке і складне життя наше, Петре, то будь мудрим і витерпним, тримайся свого комунарства, а про концесію краще мовчи, - чогось важливого не домовив коваль. - Завтра, як виспишся, прийди до мене, - і розказав, куди, - дам тобі книжок: чи для читання, чи й назовсім, та подумаємо, чи треба тобі ковальство...

До кінця зміни Петро бив молотом, аж руки німіли, ішов додому, попрощавшись по путі з Гулаком, аж хитаючись від змори. Місто спало, ніч була обворожливо теплою і чарівною, місяць уповні світив так, що видно було далеко, дерева у сквері ховали в тіні на лавах запізнілих закоханих, нагадуючи хлопцеві Марію і похилу вербу із дуплом над Тясмином. По путі побачив світло в