У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- А це ж іще хто така? І як далеко до неї?

- Та мати ж моя! Рукою подати - всього чотири квартали.

- Часу маю небагато, але, як твоя ласка, веди мене, - втішився Янчук нагоді.

Ішли, розмовляючи про все на світі, як давні знайомі. Більше, правда, говорив Борис - добротною літературною мовою, хоч і вживав часом, бахвалячись, вульгаризми та навіть брутальності. Материного брата, інженера-мостобудівника з Києва, називав “дяхою” і “великою шишкою”, а батька, який кілька літ тому кинув їх із матерею та “знюхався” із “мачухенцією” в Краснодарі - “укапістом” і “червонокозаком”.

Хата “тети Паші”, як називали всі сусіди й знайомі Борисову матір, була такою ж давньою, як і бабусина Паранина, але в землю осіла значно менше, а дах мала бляшаний, новий і свіжо пофарбований. Була вона поділена на дві чималі кімнати, мала справобіч сіни-коридор, а в ньому ще одну невеличку кімнатку, що нагадувала Янчукові за плануванням кухоньку, в якій він жив у Чигирині. Інші кімнати за розміщенням були подібні до хати-читальні, не були лише розгороджені, як та, стіною. Хата із прикалабком-шопою на правому торці була єдиною у дворі спорудою, що дивилась вікнами на схід сонця. У причілковій південній її половині з вікном від вулиці мешкав Борис, мати жила в прохідній кімнаті-кухні, де й зустріла хлопців привітно й просто, цуруючи синові шкарпетки.

- Мамело! Знайомся з моїм однокурсником Петром Янчуком із давнє-столичного Чигирина, що тепер мешкає тимчасово по вулиці Розкопній, а працює в машбуді учнем молотобійця, - на ходу відрекомендував Борис товариша, ведучи його в свою половину.

- Добрий день! Будь гостем у нас, а то у Борьки, як Стах поїхав до Києва, і товариша справжнього катма, - оглянула уважно господиня Петра.

- Мамело, скільки вже разів я тобі наказував, щоб ти мене не називала Борькою! І все, як до того пня, марно! - грубувато нагримав син на матір.

- Не буду більше, Борю, їй-бо, не буду!

Кімната Педя була заставлена ліжком, диваном, столом зі стільцями, шифонером і шафою. Янчукові кинулися в очі радіоприймач на столі, килими на стінах і коло ліжка, а також стоси книжок, підручників, зшитків, газет і журналів, безладно навалених скрізь по кімнаті. Борис пояснив, що тут усе, що стосується математики, - “дяхине”, який бачить у небожеві “світоча науки” і щоліта гостить у них мало не по місяцю. Хлопець знайомив гостя зі своїм життям, захопленнями, смаками, говорячи про все із глузом. Петро із мимовільною заздрістю узнав, що “баха” з Кубані щорічно виписує синові журнали “Вокруг света” й “Исторический”, а “дяха” з Києва - “Піонерію”, “Знання” та ще місцеву газету “Радянська думка”. Петро швидко зрозумів, що знання в Бориса незрівнянно глибші за його власні, пасував той лише що до “Біблії”, хоча поняття мав про неї неабияке.

- Мамоно, а почастуй-но нас щедрим обідом, бо геть охляли, - закомандував раптом Борис, - адже, крім духовного харчу, треба не забувати і про хліб насущний та іншу снідь.

- Обід готовий, навіть ще гарячий, сину. Мийте руки та сідайте до столу, - відповіла мати з готовністю.

Пшоняно-картопляний суп з добавкою, свіжо заправлений салом, із петрушкою і житнім, нарізаним великими скибками хлібом і кукурудзяна каша із медом - про такий обід Петро і мріяти не міг! Він стримував себе в їді, а Борис аж спітнів за столом і навіть не старався їсти культурно.

- Тяжко тобі, як чула, дістається студентське життя, - звернулася господиня до Янчука. - Деякі школярі мали добрі зарібки цього літа на зборі рум’янку та інших трав для аптеки. Дехто, знаю, на причалі чи вокзалі досі підробляє, вантажачи фрукти й овочі, кавуни й дині. Пізніше можна на жолудях з діброви заробити, якщо не лінитися і уникати лісників, продавши зібране свинарям у місті, - радила вона. - Знаю добре, Петре, бабусю Параню, як бублейницю, дивуюсь, що вона досі жива. Бачила я її дуже давно, а колись ми зналися, бо її син Йосип залицявся до мене. Дуже добра вона людина! А з машбуду та ще з того ковальського місця перейди при можливості, бо що сили там надірвеш, не виростеш та не окріпнеш, а що оглухнеш від того дзенькоту. Обіцяти не буду, але і я спробую пошукати тобі чогось ліпшого... Без батьків ростеш, а вихований, чемний, не грубий, як мій Борис, то дружи з ним та вчи його людиною бути.

На прощання тета Паша дала Петрові цілий козубець груш бер і чорних слив, додавши: “Кошика принеси мені, хоч і завтра, візьмеш іще, бо пропадають. Ходи здоровий!”

Борис вийшов за ним на вулицю, перейшли на бульвар, і Янчук вирішив відкритися новому товаришеві - навіть про речі, продані на Казбеті. Бульвар утопав у двох рядах давніх лип, що своїми густими кронами утворювали ніби тунель, п’янячи духмянцями навесні і даючи прохолоду навіть у літню спеку. Сповідався Петро чимало часу, і Борис був у захопленні від почутого, але від себе порадив товаришеві лишитися в медтехнікумі, бо навчатися два роки, працюючи на робфаці, і п’ять в інституті - непосильно.

З того дня хлопці заприятелювали не на жарт, як побратими. Янчук, окрім відчутної помочі від тети Паші, мав добрих порадників, а ще почав користуватися Борисовими журналами, зовсім тепер не висипаючись ночами. В них було стільки знань, а ще при Борисовому розтлумачуванні незрозумілого, що Петро повнився ними, як найдорожчими скарбами...

Бабуся пригадала тету Пашу, як розповів їй, у кого був, і пригостив спілими грушами та сливами. Звільнивши кошика, Петро всівся за журнали, яких узяв у Бориса цілий десяток. Кинулося в очі, що всі цікаві статті в них були помічені, очевидно Борисом, позначками-“пташками”, підкресленнями чи й коментарями. Петро багато чого з того почав записувати у подарований йому Марією загальний зшиток у чорній цератовій обкладинці з написом її рукою “Для віршів”.

Зачитавшись, не зауважив, як збіг час. Бабуся, човгаючи ногами, прийшла до його кімнатки і з порога нагадала: “Домовилися до одинадцятої, то світи не пізніше, Петре, бо ж енергія