У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Повезло тобі! - потис Петрові руку Борис Педь, що бив байдики під інститутом, зазнайомившись уже із доброю дюжиною таких, як сам. - Завтра у нас перша лекція в сьомій авдиторії, ти в одній групі зі мною, початок о дев'ятій годині ранку. Декан нашої трудшколи, як і хіміко-біологічного факультету, - Василь Самійлович Нерода. Він, до речі, кажуть, чигиринський, був у червоних козаках, а його рідний брат вчиться на четвертому курсі фізико-математичного факультету, я йому дав одну головоломку, яку десь вишкріб дяха, то цілу годину думав, поки розв'язав, - вводив Педь Янчука в курс навчальних справ... Моя мамела турбується, чого ти не йдеш смолярем, пора тобі щось вирішити. Як ти сам над тим марикуєш? - спитав Федь, усівшись на лаву.
- Думав ще й в інституті поселитись у гуртожиток, - присів Янчук поряд.
- Хочеш повторити варіант технікуму механізації? А чи вартий він ризику?.. Мамела умовляє мене попиляти з тобою дрова для бабусі Парані, щоб ти їх потім поколов та поскладав десь там у другій хаті. Каже, що тоді бабуся не взяла б із тебе гроші за квартиру за місяць, думаю, вона вже про все домовилася, раз і про п'ятнадцять карбованців знає.
- Добра ідея, коли ти не проти! Подякуй від мене матері і передай, що я сьогодні ж подам заяву на звільнення в машбуді, а днями вирішу і зі смолярством.
- А ще про гуртожиток, - притишив мову Борис. - В механізації тобі пощастило, бо там ще ніхто не жив, крім отого Кирила, а в інституті вже усі поселені і твоя кімната, згідно з наказом декана, третя, тож місце вільне, але не для варіанту із твоїм рубцем на шиї...
- Звідки ти це все знаєш!?
- Збігай, глянь, щоб переконатися! Чи ж буду тебе обманювати?
Янчук ще більше заплутався, усвідомлюючи, що в тому його ж і вина.
- То ти мені не радиш?..
- Категорично - ні! Із твоїм порізом на шиї цей фах не для тебе!
- А як домовлюся, коли поможеш мені попиляти дрова?
- Та в будь-який недільний день чи й після лекцій...
Янчук того дня востаннє сходив у машбуд із заготовленою заявою на звільнення від учнівства на молотобійця, як виснажливої і непосильної для нього праці. Заяву його, завірену майстром-ковалем Гулаком, прийняв у конторі заводу якийсь дядько, за розрахунком сказав прийти через тиждень. Ночувати Петро поспішив до бабусі у свою “тиху гавань”. Роздивився на книжки, перекладаючи їх під ліжко і під стіл. Були там “Москва кабацька” Єсеніна, “Мцирі” Лермонтова, “Поезії” і якісь рукописні уривки з поем “Мазепа” і “Махно” Сосюри, “Зібране” Олеся, “Сонети” Плужника, “Поезії” Влизька, “Сонячні кларнети” Тичини, “Брати”, “Вуркагани”, “Диктатура”, “Бастилія Божої матері” Микитенка, “Історія України-Руси” Грушевського, “Бояриня” Лесі Українки, по парі книжок Костомарова й Драгоманова... Зворушеність від лише чутих ним назв і імен авторів довго не давала йому заснути...
Наступного дня зранку, коли бабуня Параня розбудила його, Петро старанно помився до пояса, трохи повправлявся на Льовиному турніку, з його ж допомогою постриг чуба за наполяганням його матері, яка погостила обох хлопців на сніданок галушками. Льова вечорами вчився у першій загальній школі робітничої молоді, а вдень працював на тютюновій фабриці, тож на восьму пішов на роботу. Янчукові ж бабуся запропонувала порізати, поколоти й поскладати купу дров, звільняючи його від оплати за поточний і наступний місяці.
Петро хотів було попросити у бабусі грошей, щоб за них погострити пилку і сокиру, але господиня відповіла, що то його морока, сам має про те й піклуватися. Тож Янчукові довелося сходити аж у артіль і здати їх по квитанції, на додачу оплативши ще й ремонт сокирища й ручок.
- А коли мені за ними прийти? - шкодував Петро грошей.
- Завтра по обіді, я тобі відмітив у квитанції, - відказав майстер, не дивлячись на хлопця. - Коло них роботи а роботи, трояк за неї - ще й мало, - пробурчав він, як хлопець забідкався, що дорого, вже й не радий у душі, що не пошукав когось дешевшого...
Перші лекції у робфаці були фактично лише ознайомливим оглядом програми, яку слухачі мусили, хто повторити, а хто засвоїти, щоб потім могти здати вступні екзамени до інституту. Викладачі ставили й іншу конкретну мету - виявити уподобання, потяги, нахили й здібності студентів, щоб потім переформувати перші “А”, “В”, “С” курси відповідно до фахів, за профілями спеціалізацій. Марно й говорити, що Петро Янчук одразу ж оцінив викладачів, як дуже ерудованих фахівців, вимогливих аж до фанатизму. У недавньому інститут народної освіти, а тепер педагогічний інститут мав свою престижну марку, педагоги - вчені звання або незаперечний авторитет, і що більше Петро їх слухав, то більше жалкував, що робфак - не для нього.
На перервах Янчука водив по всіх поверхах, як у себе вдома, Борис, прізвисько якого “Піфагор”, через його одіозні штани, поновилося. Тиснява й гамірність у коридорах і вестибюлях від самих робфаківців, навіть без студентів, портрети й картини на стінах створювали якусь особливу святкову атмосферу, навіть повітря п'янило й підбадьорювало, хоч і пахло карболкою. Останньою, п'ятою того дня, була лекція з хемії. В аудиторію зайшла незграбна, у задовгій сукні, не знати й колишній, із підстриженими косами, негарна і навіть якась нечепурна жінка. Механічно відклала на кафедрі журнал обліку, подивилася кудись вище голів аудиторії і почала.
- Науки, що далі, то швидше й успішніше, несуться вперед, а хемія особливо, завдяки її сподвижникам-жертвенникам. Їх, юні друзі, не доженеш, але пробувати, намагатися, бодай навздогін плентаючись, нам конче треба. Майбутнє людства неосяжне у відкриттях, як і минуле. Алхемія була предтечею інших наук. Німчура Хейман в кінці дев'ятнадцятого століття випадково сплавив синій індиго-барвник, а всього через рік по тому голландець Камерлінг-Оннес отак же
