У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Святу правду і тільки правду дід Устим тобі сказав, - присів Петро на своє місце, невпоміт помацавши під матрацом подаровану йому майстром Власом Гулаком книжку і мимоволі зауваживши, що у товариша під ліжком повно речей і мішків.

- А я почув, що ти поселився, а по ліжку й шафі ознак твоїх не примітив, тож і здивувався. Будемо вчитися разом, найтяжчі тут - латинь і анатомія, а все решта - поглиблені повтори вже пройденого.

Янчук заздрив орієнтації товариша, його практичності, яких сам не мав. Говорили, хто звідки, вияснили, що Федь за Петра на цілий рік старший, що він також “дедіст”, а завчас приїхав і поселився, бо хотів попасти в малу кімнату, а були вони тут і на шість ліжок, бо прагнув познайомитися з містом, хоч і раніше бував у дядька, бо мав на меті дізнатися й розвідати про все. “Дедістів” поселяють тут у менші кімнати, а решту - в більші, - ознайомлював він товариша зі звичаями й порядками, все ще гризучи медяники і ніби дратуючи тим Петра.

- А чи не відберуть у нас цю кімнату старшокурсники, як з’їдуться? - поділився Петро з товаришем несподіваною думкою.

- Старшокурсники майже всі живуть на приватних квартирах, і технікум їм їх оплачує по п’ятнадцять керебе на місяць, так що нам те не загрожує, - уже й про це знав Федь. - Я ходив до завгоспа-комірника Ісака Наумовича і до парторга та завїдальнею Асі Соломонівни, щоб і мені дозволили поселитися на приватці, то обоє жидівські морди відмовили мені, - вимовив він злобиво.

- Ти, бачу, маєш зло на жидів, а у нас в місті всі їх знають, як хороших людей.

- Не стикався ти з ними, мабуть, то тобі й хороші. Про севеу щось чув, що було понад три роки тому? - спитав він, змовницьки притишивши голос.

- Про севеу? - Янчук згадав оповідь Петра Овдійовича Жабка, але не признався. - Нічогісінько не чув. А що воно таке?

- Спілка визволення України, яку вигадали жиди на чолі із Постишевим ще у двадцять дев’ятому році. Тож спершу севеу осудила сорок п’ять невинних професорів і письменників разом із Сергієм Єфремовим, а після того - може й сотні їхніх знайомих і незнайомих.

- А звідки ти знаєш, що то зробили жиди?

- Я по прізвищах їх багатьох знаю: Южний, Грозний, Брук, Правдін, Бронєвий, Гельденберг, Балицький - у Києві, а в Черкасах: Гоплер, Райхман, Едельман, а дотепер ще є Ленський і Левшин, - зовсім притишив голос Федь. - У медтехнікумі і директор, і завпед, і більшість викладачів жиди, та й в усіх лікарнях...

- Прізвища ж не всі схожі на жидівські, - виказав сумнів Янчук, розгадуючи напарника. “Шалапут він, чи дійсно щось знає?”

- Не всі, не всі! Кажу, то знаю! Псевдоніми собі взяли. Мого дядька, голову Черкаського рибкомбінату Перманчука Івана Вікторовича таскають уже кілька літ, як ворога народу, а він воював за революцію, йому ж пришивають будівця.

- А будівець, то хто? - аж дивував Петра обізнаністю Федь.

- То Братство українських державників. Це Сосо їх натравляє та нацьковує на наших учених, як ніби погромщиків ще до радвлади в Україні.

- А Сосо - також жид, чи хто він?

- Сосо?! Та ти що! Йоська, Коба, Джугашвілі - Сталін! Він же гірше ката!

Петра вже аж лякав напарник своєю обізнаністю, йому забаглося якось усамітнитися, осмислити почуте і взагалі обдумати ситуацію, що складалася.

- Пробач, хочу трохи подихати свіжим повітрям перед сном, - встав з ліжка Янчук і вийшов на вулицю. “Значить, технікум платить за квартири. Треба й собі спробувати, може, дозволять жити у бабусі, бо як терпітиму оте його жування?! Ото крохобор, навіть спробувати того медяника не запропонував, - всівся він на лавку у дворі, освічену лампочкою зі слупа. - Жиди до мене були завжди прихильні, то, може, й Ася Соломонівна мені не відмовить. Спробую, поясню, що Федь - хлопець хороший, але весь час їсть, а мені, голодному, того терпіти не сила.”

Наступного дня Петро так і не дочекався Асі Соломонівни, тож врешті навідався в інститут, щоб дізнатися, чи не скінчився ремонт у гуртожитку.

- Янчук, привіт! То де ти влаштувався на роботу? - зустрів його Борис Педь у скверику.

- В машбуді, учнем молотобійця, - потис він подану руку, як давній знайомий. - А ти вже у трудшколі, як я зауважив у списках?

- Хіба хочеш? Мусиш! Мати й тітки заїли! В “Ударник” прилаштували, - поправив він навикло багатошарові окуляри.

- Що воно, той “Ударник”, і ким ти там будеш?

- “Ударник”? Рештки реквізованої в буржуя мізерії, мотлох, збір сиріт святої богородиці. Я там посильним: стій, іди, біжи, подай, чеши-валяй-давай, геть звідси. Тридцять керебе на місяць, як пити дати!

- І у мене тридцять, - мимоволі позаздрив Петро Борисовому працевлаштуванню.

- Дурна, даруй, робота в тебе, друже, дарма ти не порадився зі мною, а ще краще - із моєю матерею. Вона в мене, хоч і темінь, але в таких справах - професор. А живеш ти таки на Розкопній по тій об’яві? Я її зірвав, щоб тобі не було конкурентів.

- Там, тимчасово, у бабусі Парані, - промовчав Петро про решту своїх мешкань.

- І нічого конура?

- Можна терпіти! Можна ж писати на простому, коли нема гербового, - намагався Петро говорити в тон співбесідникові. 

На якусь мить запанувала мовчанка.

- Як у тебе з часом? А то - махнем, може, до мене, познайомишся з