Вітіко - Адальберт Штіфтер
Коли настала пора починати раду, князь Владислав підвівся й заговорив:
— Вітаю вас усіх, бо ви стовпи, на яких тримається наша країна! Від імені країни я дякую вам, що ви прийшли. Ті, кого ще немає, перебувають у дорозі, і вже на наступних зборах буде присутній і превелебний єпископ Здик. Ми поспішаємо, тож переходьмо до роботи. Гервазіусе, підводься!
Гервазіус підвівся, князь сів, але й далі говорив уже сидячи:
— Розповідай, що тобі переказав Конрад, нащадок Пржемисла, князь Зноймський.
— Ти, — почав мову Гервазіус, — сказав: Конраде, складай зброю, підпорядкуйся великому князеві Владиславу, сину Владислава, попроси, щоб він простив твої провини, і зможеш жити без ніякої шкоди як справжній нащадок святого Пржемисла.
— Хто чув слова, які ти переказав там? — запитав Владислав.
— Слова, які я переказав, — відповідав Гервазіус, — чули люди, яких ти послав зі мною: Звест, Вецель, Здеслав, Богуслав і Каста.
— Ці люди можуть висловитись, — дозволив Владислав.
— Я чув ці слова, — підтвердив Звест.
— Я чув ці слова, — підтвердив Вецель.
— Я чув ці слова, — підтвердив Здеслав.
— Я чув ці слова, — підтвердив Богуслав.
— Я чув ці слова, — підтвердив Каста.
— І що відповів Конрад, князь Зноймський? — запитав Владислав.
— Конрад, князь Зноймський, — відповідав Гервазіус, — відповів: мене обрали як справжнього князя високі пани Богемії та Моравії, я повинен правити на своїй посаді й не хочу чекати, поки князь Владислав уб’є мене, або осліпить, або ув’язнить у якомусь замку.
— А чи решта людей підтверджують, що Конрад, князь Зноймський, сказав ці слова? — запитав великий князь Владислав.
— Він сказав їх, — мовив Звест.
— Він сказав їх, — мовив Вецель.
— Він сказав їх, — мовив Здеслав.
— Він сказав їх, — мовив Богуслав.
— Він сказав їх, — мовив Каста.
— Канцлере Бартоломеусе, запиши ці слова на пергаменті, — звелів Владислав.
Якусь мить панувала тиша.
— Ти записав слова? — запитав Владислав.
— Я записав їх, — підтвердив Бартоломеус.
— Високі нащадки роду Пржемисла, — заговорив тепер Владислав, — превелебні управителі церкви, високі жупани і лехи обох земель, проводирі війська, молодші проводирі, пани і владики! Люди і пани, що прийшли на мою раду в Прагу, люди і пани, що прийшли до мене після Праги, люди і пани, що чули моїх вісників, яких я розіслав по всій країні, ви почули слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав як відповідь від князя Конрада, коли ми з Німеччини прибули визволяти Прагу; слова, з якими я звертався до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли військо його прихильників розпорошилося; слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми взимку спорядили й зібрали наших людей; і тепер ви всі чули, з якими словами я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми зібралися на шляху на Моравію. Справу тепер з’ясовано. Ми не винні за пролиту кров і за лихо, яке прийшло в обидві землі. На попередніх радах ми з’ясували, що ми підняли зброю за правду. Чи є хтось на цих зборах, хто знає спосіб, як можна уникнути проливу крові та лиха?
Після цього запитання запанувала тривала мовчанка.
— Кажіть, сини Пржемисла, — озвався нарешті великий князь.
Оскільки вони мовчали, князь наказав:
— Дипольде, кажи!
— Люди і пани, які походять із народу, можуть казати, бо ж, власне, про це йдеться, мовляв, нащадки Пржемисла воюють одні проти одних, — сказав Дипольд.
— Кажи, Генріху! — звелів князь.
— Я кажу так, як сказав мій брат Дипольд, — відповів Генріх.
— Кажіть ви, князі церкви, і кажіть ви, лехи і владики, які походите з народу, — наказував князь.
— Ясновельможний пане і високий князю Богемії і Моравії, — заговорив Оттон, єпископ Празький, — всемогутній, добрий, милосердний і справедливий Бог послав війну в наші землі, щоб ми тепер несли покуту за провини наші, щоб ми очистились, боронили правду і стали на шлях поправи. Ми повинні терпіти цю війну і вести її, як Господь зобов’язав нас, і не повинні відступати від його поради.
— А що кажуть абати? — запитав великий
