Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Бувай здоровий! — попрощався Ровно.

Потім Вітіко звернувся до присутніх у кімнаті людей:

— Вітаю вас, воїни, і бувайте здорові! Скоро ми знову стоятимемо на одному полі.

— Вітаємо тебе і бувай здоровий! — привіталися воїни.

Вітіко вийшов зі світлиці, Ровно і чимало воїнів супроводили його. Вийшовши на подвір’я, Вітіко сів верхи, його почет теж посідав на коней, а за ними вже й Ровно та його люди посідали верхи і, коли Вітіко виїхав із брами й поїхав по греблі, супроводили його, аж поки він доїхав до свого загону. Там Ровно і його люди привітали загін по-військовому, а потім обернулися й поїхали назад у башту. Вітіко подав знак, засурмили ріжки, і загін знову рушив уперед і спустився в долину, де пробігав струмок, що тік на схід. Уряди-годи назустріч траплялися люди, які їхали до Ровна.

Уже пополудні загін доїхав до Крумлова. Звідти поміж скелями і Влтавою загін виїхав на відкриту місцевість, де й зупинився на перепочинок. Чимало чоловіків посідали на каміння, яке обгороджувало поля, інші посідали на латки, де вже розтанув сніг, або на колоди, які витикалися з-під снігу, а чимало стояли, поспиравшись на списи. Передусім воїни подіставали харчі й покріпилися. Жінки і чимало чоловіків, які допомагали їм, назбирали хмизу, розпалили численні багаття, щоб люди могли нагрітись і зготувати страву. Коней погодували зерном і напоїли водою зі Влтави.

Згодом у табір приїхав гурт людей із Крумлова. Коли їх розпитали, чого вони хочуть, вони відповіли, що їх послав Діт із Ветржні і їм треба поговорити з Вітіко. Їх провели до Вітіко, і вони якийсь час розмовляли з ним. А потім подались тією дорогою, якою приїхали, назад.

Коли люди та коні відпочили й поїли, загін знову рушив далі на схід. Він ішов поміж полів та лук, проминав переліски та окремі будівлі, лишив збоку село Велешин і надвечір добувся до Дудлебів. Загін зупинився серед ланів, і по мосту назустріч йому вибігло багато людей. На чолі тих людей їхав старий Любомир, крім того, Растислав, Відимир, Вентислав, Кодим, а також Момир і Диш. Вітіко впізнав серед людей ще й Славу, Радима, Гостивіла та інших. Позаду всіх їхав священик у темній сутані, що був присутній під час оборони Праги. Вітіко сидів на коні попереду своїх людей. Позаду нього стояли вершники, а за вершниками великою дугою купчилися піші. Всі повернулись обличчями до людей, які вийшли назустріч.

Вершники, доїхавши до Вітіко, зупинилися. Любомир сидів на вороному огирі. Любомир одягнув темне вбрання зі зборками, підперезане срібним поясом, прикрашеним синіми самоцвітами. На його голові була чорна оксамитова шапка, оздоблена спереду великим синім самоцвітом і короткою білою пір’їною. З-під шапки визирало сиве волосся. Огир мав темну збрую та вудила, прикрашені сріблом.

Після прибуття Любомира на мить запанувала тиша, а потім він випростав уперед праву руку, що виткнулася з рукава, круговим рухом немов обвів нею всіх людей і, тримаючи її рівно перед собою, заговорив:

— Любомир, жупан, вітає людей на землі своєї жупи, і його родичі вітають людей. Воїнів він привітає завтра, коли зберуться його воїни. — Любомир опустив руку, а потім додав: — Запрошую всіх, хто поміститься в жупному замку, покріпитися. Страви, напої, ковдри, табірне устаткування, посуд і фураж будуть доставлені на поле, і, якщо моє слово має силу, двері хат у передмістях будуть відчинені.

У відповідь на ці слова пролунав голос із гурту чоловіків, які стояли за Вітіко:

— Це шляхетний жупан, він був у Празі, і ми зобов’язані йому вдячністю за його пропозицію.

То був голос коваля Петера Лауренца.

— Удячністю й подякою! — прогриміло багато голосів.

Потім Любомир повернувся до Вітіко й мовив:

— Ти їдеш попереду цих чоловіків як один із них. Вітаю тебе, і, якщо ти не погребуєш моєю покрівлею, нехай сьогодні вона буде над твоєю головою і головами тих, хто ще захоче зайти всередину.

— Я шанобливо приймаю вашу гостинність, — схилив голову Вітіко. — Вітаю тебе, високий жупане.

— А тепер чиніть так, як вам зручно, — проголосив Любомир, розвернув коня, вершники його почту теж розвернули коней і всі поїхали дорогою назад до хат Дудлебів.

Тим часом із Дудлебів вийшло багато людей і тиснулося на місточку, вони підступали до людей із Плани, і один із них, що мав на собі темно-синє вовняне вбрання, перев’язане червоним поясом, вигукнув:

— Ви всі як один однакові, вас годі розрізнити, я не знаю, хто ваш проводир, я кмет Дудлебського передмістя і запрошую всіх погостювати в нас, ми зробимо все, що зможемо.

— Ми всі однакові, — відповів Вітіко, — тому, шляхетний кмете, байдуже, до кого ти звертаєш ці слова, ми всі тобі вдячні.

— Ми вдячні! — підтвердило багато голосів.

— Заходьте до нас! Заходьте! Йдіть у мій дім! Ідіть до нашого заїзду! — гукали голоси різних людей із Дудлебів.

— Красно дякуємо! Ми йдемо! Яка радість