Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців — поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і — гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.

Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде — будем помирати.

А що вона прийде — не сумнівався.

Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе — тільки заґався.

Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.

І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.

Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю — на простори, де можна було і звіра вполювати — здебільшого зайців, — і на природі душу від міської суєти відвести.

Сам обкладений з усіх боків полювальниками, калузький цар любив вибиратися на полювання. Щоб інших — чотириногих — обкладати. Тоді складалося враження, що не за ним полюють, а він на ловитві душечку відводить.

Та й любив він молодецькі забави, коли забуваєш про все. Навіть про небезпеку, що тоді йому постійно загрожувала.

На тих ловах та гульках його й підстеріг Петро Урусов, той Урусов, якого він ще не так давно врятував від шибениці — на свою голову. Може, й справді праві ті, хто мудро радить: не рятуй приреченого, він може виявитися твоїм ворогом.

Він і врятував від загибелі свого убивцю. Забувши ще про одне застереження: щоб не мати зла, не роби добра.

День був як на замовлення. Засніжені простори іскрилися під сонцем. Сніг смачно рипів під полозками саней та копитами коней.

Усе було вкрите пухнастою білою ковдрою, навіть дороги занесло-загатило. Обрії — аж синіли.

Від людей і коней йшла пара. Все навколо було казкове, всюди слалися безмежні руські простори — є де на ловитві душі відвести.

«Самозванець велів везти за ним двоє саней, різних напоїв, різного роду медів, горілки, що ними пригощав у полі бояр і кращих татар, зокрема... Урусова».

Як згодом виявиться, для сміливості, аби він «відважніше» напав на свого рятівника і благодійника. А того дня ще й частувальника.

Далі:

«Самозванець був у полі в доброму настрої. Біля його саней пускали (але ж їх десь треба було перед цим наловити. — В. Ч.) зайців, цькували їх, напившись. Урусов задумав іншого роду полювання, іменно змову. Серед того гамору він перш за все спрямував кілька десятків татар на руських бояр, а сам з іншими кинувся на государя, вони схопили коней та візника і вбили самозванця, який сидів у санях. Перш за все, один, пролітаючи на коні, відрубав йому ліве плече разом з рукою, потім інші, зіскочивши з коней, страшно порубали його і зараз же зірвали з нього одяг. Вони порубали і чимало руських... Тіло убитого лежало у санях у полі, поки за ним не приїхали з міста».

Отож, голову Лжедмитрію одним змахом кривої шаблі (жертва не встигла нічого й збагнути, як уже не мала чим думати) відрубав Урусов — той Урусов, якого ще зовсім недавно Лжедмитрій врятував від шибениці за убивство невинного.

Конрад Буссов писатиме, що «князі, бояри, козаки і місцеві мешканці відправились за місто, оглянули місце полювання, знайшли свого царя, розрубаного навпіл, який лежав в одній тільки сорочці (його багату царську одіж розхапали убивці. — В. Ч.), поклали його на сани і ВІДВЕЗЛИ В КРЕМЛЬ ДО ЦАРИЦІ... (Виділення моє. — В. Ч.)

Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього. Через кілька днів він був похований за московським (православним?) обрядом у кремлівській церкві у Калузі...»

«...поклали його на сани і відвезли в Кремль до цариці...»

На той час Марина вже почала звикати — потроху, помаленьку — до другого свого чоловіка, другого Дмитрія. Попри все. Навіть попри його часті розвеселі загули, коли він тринькав дорогоцінний час на якісь там посиденьки замість того, аби цілеспрямовано йти до своєї мети, якою був і залишався руський престол. Зголосився царем руським, так і ставай ним, була певна Марина. Як росіяни кажуть: назвався груздем, лізь у кузовок.

Не сприймаючи його — навіть ставши його дружиною вінчаною, — Марина несподівано почала до нього... звикати. Диво дивнеє! Ні, ні, про кохання тут і мови не було. А ось якусь симпатію до нього раптом почала відчувати. Іноді їй здавалося, що вона його навіть розуміє. Не у всьому схвалює, але — розуміє. Часом і обурювалась з того, що він вів таке безшабашне життя, де треба було діяти і діяти; а починала його розуміти.

А відтак наче жаліти почала, відчуваючи, що їй іноді аж шкода його стає. Маленької простої людини, яка раптом зважилася звалити на свої плечі такий тягар, що будь-кого міг загнати до могили, — не маючи аніякого досвіду, навіть серед знатних не повертівшись, забагнути... царем стати. Це ж треба мати щось у собі таке... таке авантюрне, відважно-відчайдушне, аби зважитись на таке, що не кожному боярину чи дворянину, який уже досить повертівся у Кремлі, під силу.

А він зважився. І вже за одне це вона його почала поважати. І ще відчувала: щоби вціліти в цьому жорстокому світі і досягти свого, їм треба бути разом. То перший Дмитрій вів її, тоді наївне і геть