Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

недосвідчене ще дівча, а цього Дмитрія вона має вести. Підтримувати його і надихати, і може, навіть... навіть кохати його. І допомагати, і берегти по можливості його. І річ не в тім, що він був недосвідченим, а ще й у тім, що він, зважившись захопити царський трон, раптом відчув страх. Від того, що сам і затіяв. І той страх — це вона відчувала — був постійно з ним, сидів глибоко у ньому, сховавшись у його нутрі, і ні-ні та й визирав звідти зляканим звірком на світ білий, холодив його душу, і він тоді, рятуючись від липкого страху, вдавався до загулів. Він постійно відчував над собою той меч, що висів над ним на кінській — чи якій там? — волосині, — як то він колись висів над сіракузьким тираном Дамоклом. Він пояснював той меч, що завше висів над ним, як ознаку тих небезпек, що владар зазнає постійно, — незважаючи на зовні безтурботне життя.

Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.

«А вона ж у мене, — сумно посміхаючись, додавав, — усього лише одна-однісінька...»

Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.

І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою — як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною — великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.

Невідомо було — навіть їй, — якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає — руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напу­ск­ну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути — жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався — ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, — таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова — здається, у Білорусії.

Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)

Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був — чи міг бути — ніжним.

Диво з див!

І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жор­стокість чи ніжність?

У першу їхню ніч — ще в Тушині — він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.

В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись — як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново — чи вдруге — відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю — вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?

В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він — як вона вже лежала біля нього в ліжку — обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І — дочекалася. А він, милуючись нею голенькою — в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію — Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:

«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення