Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
І Дмитрій як ніколи був твердо впевнений в успіхові свого походу і вже бачив себе на престолі (це ж треба, якийсь там бродяга із Шклова, «худого» роду, ніхто, власне, і раптом — російський цар-государ!.. Таке й уві сні не може приснитися). Але...
Як не щастить, так не щастить. Як бідному женитись, то й день малий.
Ще вчора він нахвалявся всім поставити язика поперек рота (та й самого рота набік повернути), як сьогодні вже й капець прийшов. І не лише нахвалкам, а й справам його. А бодай ти не знав, що сьогодні за день!
Фортуна знову зіграла з ним злий жарт і повернулася до нього спиною.
24 липня до Москви з Можайська підійшов гетьман Жолкевський, явно вороже налаштований до Дмитрія. Хоч ще вчора належав до тих поляків, які підтримували саме Дмитрія, а сьогодні повернув проти нього!
Повідомляв короля, що «всі у Москві поклялись не приймати на царство вора, який називає себе Дмитрієм, а навпаки, битися з ним». І цим звідомленням наче підштовхував його мосць виступити й собі проти Дмитрія-вора.
Хрестоцілувальний запис боярському урядові на чолі з князем Федором Мстиславським (і про це Жолкевський застерігав короля) прямо сповіщав:
«Вора, хто називається царевичем Дмитрієм, на московське государство не хотіти».
Мовляв, з ким завгодно, хоч з чортом-бісом, тільки не з Дмитрієм.
Гетьман став табором «на Хорошевських луках на Москві річці» — за милю від столиці. Став, явно вороже налаштований до Дмитрія, — отакої!
Боярська дума тим часом закликала гетьмана до переговорів «про хороше діло» і просила допомогти їй у боротьбі з вором...
Гетьман зробив усе, аби використати нову ситуацію на свою вигоду та укласти з боярським урядом угоду про запрошення королевича Владислава на російський престол... «Зрадники!..» — лютував Дмитрій. Особливо коли дізнався, що Жолкевський пообіцяв «знищити самозванця, якщо він осмілиться оспорювати у короля щастя». Московити постали перед вибором: або король на їхньому престолі, або самозванець — третього не дано. Навіть поговірка тоді виникла: краще королевичу служити, аніж від своїх холопів побитими бути.
Семи... Перша частина складних слів, що означає: той, який має сім однакових одиниць, предметів, ознак і т. ін., наприклад, семибарвний, семиметровий, семипелюстковий, семиповерховий і т. ін. А ще семиборство — легкоатлетичні змагання з семи видів спорту.
Згадаймо: семигодинний, семигранний, семигривенний, семиденка, семиділ (хто береться виконувати одночасно багато справ, не завершуючи жодної), семизір’я, семикласник, семикратний, семимильний (це до щастя намагаються йти семимильними кроками), семипілка, семипудовий, семирічка, семиряча — людина, яка носить одяг із домотканого грубого і нефарбованого сукна і належить до соціальних низів...
У Росії було відоме і таке явище, як «Семибоярщина» — боярський уряд із семи чоловік, що прийшов до влади після усунення з престолу Василя Шуйського і залишив у Росії вельми колоритний слід...
Здавалося, що Смута — протистояння государя з аристократією, — закінчилася перемогою останньої. Цар був скинутий з престолу, силоміць пострижений у ченці, виданий полякам і вивезений ними за межі Московського царства.
Переворот відбувся відносно легко і ніби без пролиття крові — найбільш «благородний» варіант змови. І вовки ситі, і вівці цілі. Збулася давня мрія руської знаті: над нею немає більше царя, повновладна господарка у державі віднині вона. Створено новий уряд без царя. Тепер тільки насолоджуватися так удало захопленою владою! Але країна перебувала в такому стані, що бояри, члени нового уряду, навіть і не бралися ні за що. Тому й не зважувалися вводити нові закони чи щось міняти в керуванні. Та й уряд, дещо зневажливо прозваний «семибоярщиною», був безсилий хоч що-небудь змінити. Розгубилися. Виявляється, взяти владу — це одне, а керувати країною — це вже щось інше. Ніхто з семи бояр не хотів брати на себе відповідальності, старшого не було, а без нього не було і ладу.
Потрібен був... цар.
Виявляється, потрібен був цар, якого «семибоярці» так необачно скинули.
Виявилось... Знать, яка так жадала позбутися сильної руки царя-батюшки, здійснивши переворот, так і не могла впоратися з владою, що негадано опинилася в її руках. Вона, по суті, виявилася яловою.
І ще виявилось. Суть політичного устрою Росії — це монарх, дворянство, Церква і також знать. Вони борються між собою і водночас співробітничають. Якщо хтось один з них захопить владу одноосібно, це нічого доброго не принесе. Бояри-змовники, знаходячись ніби ж при владі, кинулись шукати ту саму... владу. А де її візьмеш, як немає царя?!.
І тоді «семибоярці» заходилися шукати собі царя — замість скинутого. Лжедмитрій II, який ще й мав якусь силу, хоч його воїнство на той час і значно порідішало і навіть ще загрожував Москві, вже нікого не влаштовував.
І тоді аристократія кинулась шукати собі іншого владику. Навіть серед чужих. З будь-яких країв. Який завгодно, аби зумів у них бути царем. (Як говориться, хоч сова, аби з другого села.)
Восени «семибоярці» таємно впустили до Москви польське військо, передали фактично владу в руки керівників польського гарнізону. Ще й пообіцяли вінчати на царство королевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. І навіть поквапилися випустити нові монети з ім’ям Владислава — «...государя всеа Русии». За це поляки пообіцяли відігнати від Москви Лжедмитрія.
І все ж переговори «семибоярців» з поляками ні до чого не могли привести. Сигізмунд III таємно бажав московського престолу для себе, а не для сина. До всього ж він вимагав віддати полякам Смоленськ. А тут ще й патріарх Гермоген, який невгамовно закликав врятувати Русь і Церкву від розорення, почав таврувати як зрадників «семибоярців».
Пригрозив їм прокляттям. Заявив, що воцаріння Владислава може відбутися лише після того, як царевич перейде у православну віру, а польський гарнізон залишить Москву. І закликав усіх стояти «за веру неподвижно».
Тряс білою бородою, розмахував посохом, здіймав руки до небес, закликаючи до себе у спільники сили небесні.
«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без
