Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Все це доходило до Калуги й обурювало Лжедмитрія II. Але не грабіж — грабіж був звичним явищем, а те, що поляки його вдруге зрадили, а його земляки, руські, «йому набридли». Не чекаючи більше нічого доброго від тих і тих, він сказав собі: «Я мушу набрати турків і татар, які й допоможуть мені повернути мої спадкові володіння, а якщо я не отримаю ці володіння, то розорю і зруйную їх так, що вони небагато будуть після того варті, а поки я живий, я Росію у спокої не залишу!».
Може б, і не залишив, але йому самому жити залишалося вже всього нічого.
Правда, він збирався закликати собі на допомогу служилих татар Ногайської орди, які кочували неподалік Астрахані і давали «шерть» (присягу) московським царям («Тепер їхні царевичі даватимуть шерть мені»), але не вистачило життя. До фатального для нього 11 грудня 1610 року залишалося вже надто мало часу.
Правда, в Калузі, в таборі Лжедмитрія з’явився касимівський цар Ураз-Мухаммед із служилими татарами і цілував руку самозванцю, і навіть — на знак «вічної дружби» — обмінявся з ним позолоченим шоломом та ножем із чистого золота, але...
Але досить швидко він перебіжить од Лжедмитрія до короля Сигізмунда, що й стане фатальним. Для обох «царів». Для татарського і для руського. Насправді ж Ураз-Мухаммед приїхав до Калуги тому, що Лжедмитрій тримав у тамтешній фортеці жінок і дітей членів свого «государевого двору» — як заручників. («Будете мені вірні — ваші жінки та діти будуть живими, але тільки зрадите мене — посічу їх на капусту», — заявив Лжедмитрій.)
Касимівський цар і приїхав до Калуги з наміром перехитрити «царика», якого не шанував, а лише вдавав, що шанує, і визволити з полону свою жону та дітей, серед яких були і його спадкоємці у статусі царевичів. Приїхав, гадаючи, що про його перехід на бік короля Лжедмитрій — ні гу-гу.
Але Джедмитрій про зраду касимівського царя вже знав. Це й стало фатальним. І не лише для касимівського царя — для обох...
Лжедмитрій тоді затято мстив усім іноземцям, які зрадили його під Москвою, мстив безжалісно і криваво. Німецьким найманцям, і в першу чергу польським.
Як свідчить Конрад Буссов, в Калузі «майже кожного ранку знаходили посеред ринку від шести до дванадцяти «мертвих поляків, убитих уночі». То були переважно дворяни, але траплялися серед них і холопи, які приїздили з товарами для торгівлі.
Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.
Цього не врахував Лжедмитрій.
І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!
Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)
А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».
Що й було вчинено.
Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.
Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.
Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.
І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.
Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.
Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.
11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.
Там його і прикінчить Петро Урусов — буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...
«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»
Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець — «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».
Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року — всього лише через чотири роки після першого...
Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртовський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди — «того воровского тела смотреть».)
А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам — це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.
Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.
А саме вбивство Калузького вора відбулося так.
За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».
Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні — так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.
Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за
