Діти морських туманів - Клод Кампань

— Ну, скажімо, це мій далекий кузен. І єдиний член моєї родини, котрий жодного разу не ускладнював мені життя. А це вже рекорд, правда ж?

У голосі Яна почувалася втома, та він знову опанував себе, підняв кришку супниці, і апетитний аромат враз розлився по кімнаті. Блідий промінь сонця, прорвавшись крізь хмари, заблискотів на пляшці мускату. Ми посідали до столу.

— Вітаю тебе у покоях твого вікінга, панночко із Сонячних Дзиґарів!.. Нехай тебе не дратує присутність мого фараона в цій кімнаті. Це ж мій давній товариш і соратник у боротьбі та життєвих незгодах. У Бове, на мукомельні, він усього надивився. І в Бергені теж…

Ян наповнив наші келихи прозорим вином, потім глянув на мовчазне вирізьблене з каменю обличчя фараона, яке дивилося на нього зі стіни.

— Він тобі здається таємничим, загадковим. Але я читав, що життя його обірвалося в тридцять років. Він занапастив його тим, що прагнув служити надто благородному, високому ідеалові, якого так важко досягти. У стародавньому Єгипті, де панували сотні фальшивих богів, Ехнатон був, можливо, першим, хто збагнув, чи, краще сказати, відчув, що на світі існує тільки один бог… Знаєш, Фанні, бували дні, коли він, оцей фараон, не давав мені занепасти духом, зневіритись у житті…

Ян поклав голову на руки, згорнуті на столі, і немов зовсім забув про суп у тарілці, що я йому подала. Довго пояснював, як там, у Бергені, йому довелося зустрітися віч-на-віч з багатьма складностями, що враз навалилися на нього, все-все треба було вивчати заново: мову, звичаї, зовсім інший спосіб думок, людей. А потім — його нова домівка, його батьки. Уперше в житті ти бачиш перед собою чоловіка й жінку, незнайомих тобі. І ти кажеш сам собі, ти повторюєш у думці:

«Це твої батьки. Вони прийняли тебе як свого сина…»

Нервово закуривши, Ян признався мені, що в той день, коли йому вперше довелося назвати їх татом і мамою — та ще й по-норвезькому! — у нього було таке відчуття, ніби гине, зраджується щось таке тепле, надійне, вірне, незрадливе: його матуся з Бове. Вона віддалялася назавжди. А разом з нею — і його дитинство, юність, великий шмат життя безповоротно відходили в минуле!.. Та Ян не міг нікому показати свою розгубленість, поговорити щиро, хіба що інколи з Інгвільд. «Вони» були такі щасливі, що повернувся їхній хлопчик! «Вони» вже так щиро любили його. І він теж починав потроху їх любити. І їх, і Норвегію. Він відкривав для себе новий світ: фіорди, безмежні ліси, лижі протягом шести місяців на рік і човен, завжди з піднятими вітрилами, вихідні дні, які можна провести, поставивши намет десь на самому краєчку старої Європи, серед самотніх і суворих краєвидів.

Скоро він почав працювати, як і його батько, обслуговуючи морські кораблі у торговельній компанії фірми Фреда Ольссена. Усе тут здавалося новим, незвичним, хвилюючим. Було таке відчуття, ніби тільки тепер почалося його справжнє життя. Та водночас він страшенно болісно переживав розрив зі своїм минулим.

— Пригадую вечори, коли ми лишались удвох з Інгвільд у її чи в моїй кімнаті. Вона навчала мене норвезької мови та раптом припиняла урок, бо помічала, що очі мої надто блищать і думки блукають десь далеко-далеко… Тоді вона клала руку мені на плече й починала згадувати своє перебування у вас, вечори біля каміна, тебе, Фанні, і ваш колеж. Звичайно, це не були спогади ані про Бове, ані про мою матір, та все ж то була моя люба стара країна! І до того ж у Інгвільд буває якась особлива інтонація голосу, коли вона говорить по-французькому, а, певна річ, у такі хвилини вона завжди говорила по-французькому! Ті перші місяці, коли мені було так важко звикати до нового життя, Інгвільд справді була для мене чудовою маленькою сестричкою!

Я силкувалася прочитати щось у його очах.

«Якби ж то я могла бути певна, що вона не стала для тебе чимось більшим, ніж сестричкою…» — думалось мені.

Нараз Ян підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Певно, вона правила йому за підсобне приміщення, коли треба було нашвидку приготувати якісь прості страви. За якусь мить він повернувся з великою таріллю, на якій лежали шинка, кілька варених яєць, трохи салату, і знову наповнив наші келихи й тарілки.

— І ти теж, Фан, у ті давні дні завжди ладна була допомогти мені і зробити для мене все, що було в твоїх силах! І ти теж була моєю славною сестричкою…

— Авжеж, — відповіла я. — Гарно мати сестричок у дитинстві… А я ж була твоєю сестричкою всього три роки тому!

Я не могла стримати хвилювання, і голос мій затремтів. Ян повільно насупив брови, він трохи нахилився над столом, який розділяв нас:

— Що ти хочеш цим сказати, Фан?

Та як я могла щось йому сказати, не зрадивши таємниці моєї юності! Що я була добрим другом, вірним і відданим усім серцем, у важку хвилину його життя. Але то було колись, давно, а тепер Фанні вже стала дорослою і сподівається бути чимось більшим для нього, аніж просто товаришкою…

Яне, я знаю, що ти нездатен прикидатися, лицемірити, та чи пізнав ти себе самого? Чи справді так важко було для тебе стати норвежцем? Випадок на кораблі «Табор», який стався минулої неділі, примусив мене багато про що замислитися…

Той день почався так добре! Ян наче вихор налетів на Сонячні Дзиґарі, попросив швидше доїдати десерт і пити каву, схопив мій шарф, обгорнув ним мені шию і сказав:

— Капітан «Табора» хоче, щоб його рапорт було доставлено у контору завтра вранці. Отож мені треба негайно прибути на борт корабля і забрати виписку з log-book, — з бортового журналу, по-вашому. От я й подумав, що, мабуть, зможу спокусити й тебе, Фанні, поїхати зо мною: судна фірми «Вільгельмсен» — це все-таки справжнісінькі норвезькі кораблі як-не-як!..

Обличчя йому світилося радістю, і я знову побачила Яна