Діти морських туманів - Клод Кампань

Вилаявшись, Ян і собі натиснув на акселератор, знову кинувшись у погоню, але за мить Давід прокричав в потилицю:

— Увага, там далі — подвійний поворот. До біса паскудне місце! Не варто ризикувати життям заради шістдесяти франків — га?

— Твоя правда.

Подолавши без зайвого риску віраж, вони знову помітили далеко попереду, на шляху, що повертав праворуч у напрямі Сент-Леонар, знайомий сірий «ягуар». Ось він обігнав грузовика, потім ще дві легкові автомашини. Це було вже справою честі, і вони вирішили гнатися ще кілометрів три, до Понт-де-Брік. Іноді там утворювалася «пробка», і транспорт зупинявся. Це могло затримати втікача.

Несподівано, перш ніж спуститися з косогору, за крутим поворотом унизу, вони скрикнули в один голос: «ягуар»! Машина стояла на обочині під косогором, між двома мотоциклами автоінспекції.

— Можна подумати, що на нього навмисне чекали, — сказав Давід.

Вони поволі під'їхали до машини. Давід привітався й сказав:

— Коли закінчите з водієм, ми зможемо дещо додати.

— Що саме?

— Цей чоловік утік, не заплативши за бензин. Узяв шістдесят літрів на бензоколонці в Булоні, біля порту. Ми обоє — свідки. Ми гналися за ним…

Один із полісменів кинув важкий погляд на молодика за кермом.

— Ви порушили правила руху, хіба цього ще не досить для одного дня? Не похвалю я вашого батька, що дав вам автомашину. Краще б він купив вам самокат, це було б безпечніше для інших!

Другий полісмен тим часом зажадав, щоб Давід і Ян, як свідки, назвали йому свої прізвища й адреси.

Давід подав своє посвідчення, те ж саме зробив і Ян. Неуважно глянувши на свого незнайомого супутника, він помітив, що в того в очах спалахнув вогник зацікавлення.

— Мосьє Оффланж, чи ти ба! А тебе не так-то легко спіймати! Та після такого пролога нам не варто вже знайомитися, правда ж?

В його голосі бриніла насмішкувата нотка. Зацікавлений Ян нахилився до чоловіка:

— Ви про що?

Той весело ткнув його пальцем у бік.

— Я Давід Ферк, щоб ти знав, батько Марінетти. Якщо маєш хоч найменший сумнів — спитай у полісмена, він саме перевіряє мої документи! І не здумай мені «викати». Надто пізно тепер починати!

Увечері, повернувшись із школи, я принесла з кухні тартинки й каву з молоком і, не запалюючи лампи в залі, сіла на килимі, підігнувши під себе ноги, освітлювана тільки відблисками полум'я, що палало в каміні. Підкинувши кілька круглих полінець на розжарене вугілля, примостилася отак затишно біля каміна й віддалася мріям.

Незабаром почувся шурхіт коліс по гравію подвір'я, і за хвилину по тому на порозі показався Ян.

— Що це ти сидиш у темряві, Фанні? Чи не захворіла, бува?

— Ні, здорова.

— Щось нікого не чути. Де ж це Капітан і Гійом?

— Гійом у Монтреї. Йому треба накреслити ескіз стелажів для бібліотеки тамтешнього нотаря. А діда один із його колишніх молодих помічників, який став капітаном великого корабля морської пасажирської контори, запросив пообідати у них на борту. Він привезе його на своїй машині додому пізно ввечері.

— І вони покинули тебе зовсім саму?

— Біля палаючого каміна я ніколи не почуваю себе самотньою, ти ж це добре знаєш. А от тепер прийшов ти!.. — додала я усміхаючись.

Справді, було щось незвичне в тому, що ми лишилися тільки вдвох у Сонячних Дзиґарях і тепер сиділи при цьому мерехтливому полум'ї.

— Зараз я принесу ще чашку кави і тартинку з маслом та сиром…

Отоді Ян і розповів мені про свою зустріч з Давідом, яка сталася цього ранку…

— Є ще одна річ, яку я хотів би тобі розказати. Коли ми повернулися з Сент-Леонара, хазяїн бензоколонки на радощах вирішив «сприснусти» добру новину, яку ми йому привезли. Ну, як тут було відмовитися! Отож посідали ми за столик перед наповненими склянками, і він вигукнув тоном людини, закоханої в хороші машини: «Не можна, щоб такі машини довіряли казна-яким лобурям і гультяям!» Я побачив, як спохмурнів Давід. «То наша трагедія, — сказав він, — що надто багато людей на дорогах стають як звірі. Ні, я ніколи не зможу простити їм отого шаленства на дорогах. Кати середньовіччя, їй-право, не були гірші…» На цих словах, Фанні, Давід раптом замовк. Очі його засвітилися якимсь дивним вогнем. Хтозна, який страшний спогад ожив у його уяві, розбуджений цією гострою критикою напівбожевільних «лихачів». Чи не нагадала йому наша гонитва, що так вдало закінчилася, якоїсь сумної пригоди з минулого?..

Настала довга пауза. Я не втрималася і прошепотіла: «Марінетта…»

Той таємничий випадок, коли Ян витяг її з калюжі, був ще зовсім свіжий у моїй пам'яті.

Ян кивнув головою:

— Якби я був наодинці з Давідом… Але з нами був хлопець з бензоколонки. Я просто поклав руку Давідові на плече і сказав: «Я вірю в зустрічі. Це не просто для власного нашого задоволення, щоб ми могли розіграти таких собі вершителів правосуддя на дорозі, випадок чи доля звели нас, — та ще й за таких виняткових обставин… Те, що ми зробили, зв'яже нас у майбутньому. Відтепер я завжди зможу покластися на тебе, а ти — на мене…» Я вклав у ці слова всю теплоту, на яку був здатен. Давід ствердно кивнув головою, якось розслабився після пережитого напруження й усміхнувся мені…

Згодом, лишившись на самоті, я почав думати, яке важке зобов'язання узяв на себе і до чого воно може призвести. Але те, що сказано, — сказано. У тій ситуації я не міг діяти інакше, ти розумієш, Фан?..

Він повернув голову до мене, і на якусь мить я замилувалася його скульптурно чітким профілем на тлі відблисків полум'я. Зненацька наші погляди зустрілися, його очі глибоко-глибоко зазирнули в мої. Я почувала, що Ян зараз такий близький мені, як ніколи…