Діти морських туманів - Клод Кампань

Та в цю хвилину я подумала, що мені нема чим пишатися. Я згадала той вечір біля Голубки, коли бачила, як гірко плакала Крістіна. А що я зробила для неї відтоді?

З щирим жалем я розповіла Янові про свій березневий прихід до Ферків.

— От бачиш, усе долучається одне до одного, — пробурмотів він. — Те, що ти бачила того вечора, і те, що ми помітили в той день біля калюжі, і те, що я зрозумів сьогодні вранці…

Знову довга пауза. Потім Ян підвівся, сперся ліктем на виступ каміна. Можливо, вперше цього вечора я відчула, наскільки він вищий за мене не лише своїм зростом, але й якоюсь внутрішньою силою, і почуття гордості за нього і безмежної довіри пойняло мене.

— Так, Давід і Крістіна, безперечно, потребують допомоги… Післязавтра неділя. Якщо ти згодна, Фан, то ми придумаємо якийсь привід — байдуже який — та й помандруємо вдвох до Голубки!..

Невдовзі по тому Ян поїхав. Гаррісонів запросили у гості якісь їхні друзі, і Ян пообіцяв, що повернеться рано й побуде з їхніми доньками.

— Дівчатка були в захваті,— сказав мені Ян, — особливо Лінда, бо перед тим як класти їх у ліжко, я граю їм на піаніно.

«Ось двоє щасливчиків, які не розуміють свого щастя!» — думала я, починаючи наводити лад у залі, як тільки пішов Ян.

Я була певна, що до кінця вечора вже ніхто не порушить моєї самотності. Скориставшись з цієї нагоди, вирішила як слід прибрати у вітальні,— я ж любила її більш за всі кімнати в домі, а проте мусила майже цілком полишити на невміле піклування Капітанові й Гійомові. Та не минуло й двадцяти хвилин, — я лише встигла помити плиткову підлогу й повитрушувати з десяток попільничок, залишених в усіх кутках кімнати, — як надворі почулися чиїсь кроки. Тільки-но я дійшла до кухні, як двері рвучко розчинилися перед… Яном і Нікола.

— Фанні, чи можна помити руки?

Хлопці простягли до мене чотири брудні долоні, обличчя їхні блищали від поту. Але вигляд в обох був такий по-хлоп'ячому пустотливий і задоволений, що я не могла втриматися, щоб не звернутися до них наставницьким тоном:

— Справжні поросята! — сказала я, оглядаючи їх з голови до ніг. — Яку це дурницю ви робили, що так забрьохалися?

Ян відкрутив кран, схопив мило й подав його Нікола.

— Я зустрів цього добродія за кілометр звідси на дорозі до Булоні,— сказав Ян. — Він трудився в поті чола, міняючи ліве заднє колесо батькової машини.

— Мені справді пощастило, що він наспів, — докинув Нікола. — Минулого разу, коли лопнув скат, ремонтував його сам власник гаража, що поблизу Ред'єра. А це таке собі дитятко вагою в сто тридцять кілограмів! Коли він загвинтить гайки, то це вже навіки. Нам довелося таки добряче попомучитися, поки розкрутили їх, правда ж, Яне?

Я дивилася на них, як вони стояли пліч-о-пліч біля кухонної раковини: одна голова білява, друга — темно-русява. Час від часу вони поверталися і по-змовницькому підморгували один одному, — напевно, вперше, відколи познайомилися!

— Ну, що ж, — промовила я, все ще зберігаючи менторський тон. — Дізнатися, що ви допомагаєте один одному, — це, далебі, приємніше, ніж дивитися, як ви гризетеся. Це на користь вам обом.

— Годі вже! — пробуркотів Нікола. — Ми ж не малюки з твого підготовчого класу.

— І ти могла б трохи більше поважати твоїх старшеньких! — у тон йому додав Ян. — Насамперед не забувай, скільки тобі років! Усього дев'ятнадцять… І не можна сказати — «вишневих», бо ти ж народилася в лютому. А що цвіте в лютому, Нікола?

— Боюсь, що нічого. Ах, так, проліски.

— Ну, скажімо, так: дев'ятнадцять літ нашому Проліскові… Дев'ятнадцять Проліскові літ, — повторив Ян повільно, вслухаючись у звучання слів. — Гм, непогано звучить, слово честі!..

Однаковим рухом двоє хлопців повернули до мене мокрі обличчя, руки їхні теж блищали від води, а погляд в обох раптом став глибоким, проникливим. Наша приятельська невимушена простота, часом приязно-доброзичлива, часом насмішкувато-глузлива, здавалося, от-от розвіється, щезне. Дивне напружене мовчання нараз запало між нами.

Я підійшла до буфета, дістала звідти старенькі рушники й кинула їм. Вони підхопили їх на льоту. Довго мовчки, не кажучи ні слова, витирали руки і обличчя, потім Ян знову накинув на плечі свою лижну куртку.

— Треба йти… — промовив він, злегка зітхнувши. — Гаррісони розраховують на мене, а я й так уже запізнився.

Розчинив двері, повів на мене іскрометним оком і, трохи підвищивши голос, мовив: — Бувай здорова, Пролісок!..

Залишившись наодинці з Нікола, я для годиться почала накривати на стіл. Машинально поставила три тарілки. Потім одну прибрала…

— Дід вечеряє на кораблі,— пояснила йому. — А коли повернеться Гійом, я й сама не знаю… Принаймні хоч ти залишишся? — спитала, тримаючи в руках тарілку і якось непевно дивлячись на Нікола.

— Ні, дякую. Я ж забіг на хвилинку, мимохідь. Незвична зморшка перетинала його чоло.

— Забіг на хвилинку?

— Атож.

«Що за цим криється? — питала я себе. Може, йому прикро, що він наскочив на Яна майже на порозі Сонячних Дзиґарів?»

Щоб пояснити все, я розповіла йому про гонитву на мотоциклі і — більш стримано — про ті турботи, яких завдавала нам Голубка. А закінчила так:

— У тебе ж, мабуть, є хвилин з десять у запасі? Тоді посидь трохи зі мною.

Він мовчки пішов у вітальню. Кімната була тепер яскраво освітлена, бо, збираючись мити підлогу, я засвітила люстру. Нікола кинув погляд на камін і підморгнув мені одним оком:

— На твоєму місці я б, — сказав він, — погасив усі лампи, — досить було б і відблисків полум'я з каміна.

«Цікаво! — подумала я. — Щойно Ян, заставши мене в півтемряві, спитав, чи не занедужала я. А цей — навпаки, радить: погаси всі лампи! Невже Нікола більше поет у душі, ніж Ян? А проте це ж Ян