Діти морських туманів - Клод Кампань

Сльози полегкості рясно текли з її очей, і я майже силоміць посадовила її на повалений стовбур дерева, що лежав біля ферми при дорозі. До нас підійшла фермерка, тримаючи в руці склянку рому, в яку вона саме вмочувала грудочку цукру.

— Не треба так хвилюватися, голубонько! Підкріпіться трішки оцим, ковтніть же. Ви захворієте ще дужче, ніж ваша мала, коли отак терзатимете себе…

Але й справді, що це стукнуло в голову вашій доньці самій піти в село?

— Я теж нічого не розумію. Нянька, яка доглядає дівчинку й хазяйнує у нас, ніколи не залишає її. Де Тереза, Марінетто? — вже трохи спокійніше запитала Крістіна.

— Вона пішла в крамницю з тачкою, — відповіла Марінетта, знову починаючи хлипати. — У нас вийшов газ, не можна було зварити сніданок. Вона сказала, щоб я сиділа й не рипалась. А я не хотіла лишатися сама, мамочко. Я хотіла бути з тобою, в школі. Тоді я наділа пальто й пішла…

— Вона тихенько йшла край дороги, — знову озвався Ян. — Я поставив мотоцикл біля в'їзду в село і йшов пішки. Ваша дівчинка тюпала попереду, а за нею плентався великий пес — вона його, здається, не помічала. Та коли собака почав плигати навколо неї, а потім поклав їй лапи на плечі, дівчинка перелякалася. Вона почала потроху задкувати від пса. А тут, як на гріх, трапилася калюжа. Я був від неї метрів за тридцять. Коли підбіг, ваша мала якраз посковзнулася. Я вихопив її в ту мить, коли вона мало не пірнула туди з головою.

Дитина, пригадавши своє мимовільне купання, заплакала голосніше.

— Хочу додому, хочу додому…

Ян узяв її на руки, і дівчинка довірливо притулилася до нього.

— Якщо ви зайняті в школі, то чи не дозволите мені відвезти її додому на мотоциклі? — запропонував Ян.

Ми побачили, як сполотніло обличчя Крістіни.

— Ніколи! О, нізащо! Все що завгодно, тільки не це! Якби ви знали…

Ніби спалах блискавки, промайнув у погляді Крістіни вираз невимовної скорботи, — хтозна, відблиск яких трагічних спогадів відбився в ту мить у її очах. Я стиснула її тремтячі руки.

— Заспокойтеся, Крістіно. Ви ж бачите, ваша мала жива й здорова…

Ян тим часом накинув на плечі дівчинці свою куртку.

— Я таки відведу малу до хати, — сказала фермерка своїм тверезим і впевненим голосом. — Бо після тієї купелі дитина може застудитися, як стоятиме отак на вітрі. І ви, мадам, зайдіть та випийте чогось гаряченького…

Крістіна пішла за фермеркою в дім. Слідом ступав Ян, а на руках у нього скрутилася калачиком, наче мерзлякувата пташка в гніздечку, Марінетта. Я все ще не знала, що ж привело Яна в Суверен-Му-лен, та мені ніколи було розпитувати: треба було швидше вертатися до школи, де моя малеча, мабуть, уже досі ходила на головах…

Коли продзеленчав дзвоник з останнього уроку, мосьє Морель сказав мені, що він уже відвіз Марінетту і її матір додому своєю машиною. Настав час виряджати по домівках моїх забарних і балакучих малюків. Потім я поблукала трохи навмання по селу, отак і незчулася, як уже добряче перевалило за полудень. Ніде ніяких слідів Яна… Певно, він не міг більше чекати. Але чому все-таки він приїздив? Мабуть, ніхто мені сьогодні цього не пояснить.

Я попрямувала до кав'ярні, куди, як правило, ходила снідати, соромлячись признатися самій собі, що думки про Яна геть заполонили мене, тоді як, здавалося б, мене мав невідступно переслідувати спогад про цю маленьку бідолашну кривульку з покаліченою ніжкою і про розпач, який я прочитала в очах Крістіни…

Я ніколи не могла довго гніватися на Яна, так між нами повелося ще відтоді, як мені було п'ятнадцять років. Бувало, посварившись після якої-небудь палкої дискусії, ми неодмінно кінчали тим, що з'ясовували наші стосунки, і завжди нам щастило порозумітися. Цього ж разу на серці в мене важким тягарем лежав спогад про той нещасний вечір, коли Ян повернувся до нас, і про кілька інших випадків, коли Ян і Нікола стикалися віч-на-віч у Сонячних Дзиґарях. Мабуть, і він думав про це, бо інакше хіба я одержала б на другий день після пригоди з калюжею оту коротеньку записку: «Фанні, я тоді не міг довго затримуватись, бо дуже поспішав. Чи не могла б ти поснідати зі мною наступного четверга в Булоні? Чекатиму на тебе в нашій конторі після одинадцятої».

Рівно об одинадцятій я вже входила до великої морської контори, де Ян проходив практику як стажер. Він одразу ж помітив мене, подарував свою найчарівнішу усмішку, — так він усміхався в ті давні безхмарні дні нашого спільного минулого, — і рушив мені назустріч.

— Зажди хвилиночку! — сказав він уже на тротуарі.— Спершу заскочимо на пошту. Мені треба послати три авіалисти до Швеції і Данії.

— Ах! Ні,— здригнулася я. — Невже все починається знову?

— Що? Знову починається…

Я кивнула головою на білий фасад контори з великими рельєфними літерами, які видно було метрів за двадцять: «ГІЙОМ ЮРЕ, МОРСЬКИЙ ПОСЕРЕДНИК».

— Тобі нічого не нагадує ця вивіска? — спитала я. — Пригадай: понеділок, три роки тому. І тоді теж усе почалося з відправки кореспонденції. Ішлося, якщо хочеш знати, про зразки борошна, які треба було розіслати рекомендованими пакетами.

Обличчя Яна набрало насмішкуватого, вдавано захопленого виразу: «Ти диви, та вона справжня чемпіонка по спогадах, ця Фанні!» — прочитала я на ньому.

Потім, не кажучи ні слова, він потягнув мене до поштового відділення, трохи нахилившись до мене, щоб краще чути, бо я саме заходилася перелічувати усе, що сталося того бурхливого вечора.

— Оті пакети з борошном, Яне, — це був тільки початок. А продовження яке!.. Сварка в кабіні грузовика через те, що твоїй неньці з Бове пощастило за тиждень перед тим