Діти морських туманів - Клод Кампань
І тоді, ніби відчувши, що я стою на краю безодні, куди можу от-от упасти, — одним словом, одним жестом мій супутник дав мені знову побачити Яна минулих днів. Нараз я відчула його руку на своєму плечі.
— І мені теж, Фан, мені теж неприємно, що не все між нами ясно…
Потім, стишивши голос, тоном сором'язливого підлітка, — о, я не раз чула цей тон колись, — він промовив:
— У мене не все так просто, ти сама знаєш. Серце моє розривається між минулим і прийдешнім, між двома моїми батьківщинами, двома родинами… Чом я не почуваю симпатії до Нікола? Мені важко це пояснити. Безперечно, він славний хлопець… У всякому разі, обіцяю тобі спробувати… Ти ж допоможеш мені, правда? — спитав він, закінчуючи цю розмову.
— Так, Яне, я допоможу тобі,— прошепотіла я.
І моя права рука поривчасто, мимоволі обхопила Янову руку, яка все ще лежала на моєму плечі, мої пальці міцно стиснули його пальці і так завмерли на кілька секунд…
Напівдорозі між маяком і берегом були сходи. Ними ми спустилися з дамби прямо на пляж. Після напружених хвилин там, нагорі, тут, на нерівних бетонних плитах молу, лагідність знову повернулася до Яна. Цей пісок під ногами якось неждано, одним махом ніби воскресив мої п'ятнадцять років, і я кинулась бігти, бігти!.. Ян припустив слідом за мною. У нас лишалося ще трохи часу перед сніданком. Я сіла на пісок. Він опустився поряд, підібгав коліна до підборіддя і, спершись ним на схрещені руки, почав поволі, неквапливо розповідати про свою неньку з Бове…
Минулу суботу й неділю він провів там. Першого разу приїхав до Бове після полудня у кінці тижня. Вона обняла його й заплакала і ніяк не могла спинитися. Вони ж не бачилися цілих три роки! Ян не раз запрошував її погостювати у них у Бергені! Його батько міг влаштувати їй швидкий і комфортабельний переїзд від Антверпена. Але вона щоразу відмовлялася. І ось після трьох років розлуки вона знову побачила його на порозі свого дому, куди колись на власних руках, досі — після трагічної загибелі її рідного сина — порожніх і страдницьких, принесла його, маленького, загубленого хлопчика. А поміж цими двома моментами — сімнадцять років ніжності, довіри, щасливого, безтурботного життя…
Вона розпалила вогонь у каміні і приготувала смачний сніданок, який після довгих місяців скандинавського харчування раптом нагадав йому всі ласощі його французького дитинства. На столі стояло кілька троянд у вазі, а біля його прибору лежали чотири гарні книжки з мистецтва, з кольоровими фотографіями, які він так любив.
«Візьми з собою ті, які тобі сподобаються. Можеш узяти всі, якщо хочеш!..»
Вона справді влаштувала все так, щоб цей день став для нього святом.
Він був, правду кажучи, трохи здивований, коли через годину — вони саме прибирали зі столу, допомагаючи одне одному так, як колись, — вона сказала:
«Я повинна піти з дому до обіду. Моя клієнтура стає дедалі важчою, тобто я хочу сказати: більш обізнаною і освіченою. А продавщиця ще зовсім молода. Я не люблю надовго лишати книгарню, особливо в суботу. Ти ж не гніватимешся? У нашому розпорядженні ще буде цілий вечір та й завтра цілий день…»
І він залишився у домі сам. «Чи це все ще його дім?» — питав Ян себе з цікавістю і тугою, і то була туга за батьківщиною. Він переходив з кімнати в кімнату, сидів по кілька хвилин то тут, то там, і перед ним знову оживали картини його колишнього життя.
Дарма що надворі вже споночіло, йому все ж захотілося побачити садок. І він відчув те саме, що відчувають, коли знаходять давніх друзів дитинства, побачивши знову знайомі кущі бузини, поміж якими він стільки разів хлопчаком споруджував курені.
На кущах уже скрізь набубнявіли бруньки. Дивлячись на це буйне проростання, таке незвичне для Норвегії, він почував себе ніби в чужій країні… У чужій країні? А може, просто він повернувся до рідного краю, — Ян уже й сам того не відав…
Потім він знову зайшов до будинку. Піднявшись у кімнату, де стояла його улюблена колись іграшка — електропоїзд, він оглянув рейки, укріплені на великому фанерному щиті, і був вражений, що вони, — дарма що вже три роки ніхто до них не торкався, — блищать, як новісінькі, — жодної порошинки… Тоді він вийняв із шафи дві коробки, і скоро у нього вже курсувало по коліях два поїзди — один «товарняк», а другий «пасажирський». Електровози рушили легко і плавно, — можна було подумати, ніби ще напередодні вони функціонували. Неймовірно! Ах, так, це все його мати… Ось уже розставлено тунелі, три вокзали, погашено світло, і вся установка ожила. Попереду «локомотивів» промінь фар прорізав темряву, освітлюючи дорогу, — то вихоплював серед ночі станцію з її платформами, то зникав у тунелі і нараз знову з'являвся на перехрещеннях колій, постукуючи на стрілках, гуркочучи колесами і буферами.
Ян ліг на підлогу і довго не відривав руки від важелів керування на трансформаторі. Він звично спиняв состави, переводив стрілки, прискорював чи зменшував швидкість руху, засвічував сигнали заборони руху, щоб з задоволенням побачити, як, скоряючись легкому рухові його руки, зупиняються як стій темно-зелений состав з трьома пульманівськими вагонами або електровоз з товарним составом. Серед вагонів була й бензинова цистерна, пофарбована в сірий колір, її можна було розгледіти в півтемряві — вона тьмяно виблискувала на рейках у червонуватому світлі заднього сигнального ліхтаря, який засвічувався на останній зупинці.
«Не вставай, Яне, це я…»
То прийшла його мати… Увійшла так тихо, що він і не почув. У сутінках кімнати побачив, як присувається до нього низький стілець.
«Нічого, нічого! Грайся!»
І він послухався її. Минали
