Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

…Хлопці біля гайка грають у війну.

— Хенде хох! — репетує Вітько і штовхає його у спину.

Йому не боляче, але він кривиться як середа на п’ятницю.

— Не штовхайся, бо татові скажу!

— Кому-кому? — сміється Вітько і нависає над його головою.

— Татові. Він льотчик… Скоро прилетить і тоді…

— Малий, а ти часом не бре?

— Ой бре! — зупиняється біля Вітька Юрко.

Хлопці сміються. Аж за животи хапаються. І чого їм так смішно?

Він біжить додому, вскакує у кімнату, лягає горілиць на стареньку канапу і тихо плаче. Якби вони розпитували його, якби навіть заперечували, він би їм розказав. Але вони сміються. І він не знає, що робити. Але ж робити щось треба. Мама, здається, вже забула про тата, он пригощає на кухні дядька Михайла. А той дядько… Ну куди йому до Костевого батька! І він приймає перше у своєму житті рішення.

Ледве дочекався ранку. Прокрався на вулицю і гайда до автобусної зупинки. Затесався в гурт, ніхто й не запитав, з ким він і куди їде.

Люди повисковзували з автобуса, як шпроти з банки. Водій з рудою копицею на великій круглій голові роззирнувся по салону і нагледів чорнявого чубчика, що ледь виднівся за спинкою сидіння.

— Шановні пасажири! Кінцева зупинка! Райцентр! Кому до раю — направо, кому до центру — наліво. Хм… А хто тут заєць — тому до лісу.

Костик сповз із сидіння і почимчикував до виходу. Але широка долоня, поцяткована рудим ластовинням, раптом вхопила його за плече.

— А де ж, зайчику, твоя мамуня? Де твій татуньо? Немає? Кепські, значить, наші заячі справи. Доведеться тебе хоча б до дядька відвезти — він тут недалечко, у міліції працює.

Так скінчилася його перша мандрівка. Мама сварилася, кричала, що він стане таким же перекотиполем, таким же неприкаяним волоцюгою, як його непутящий батько. А дядько Михайло спокійнесенько щось мугикнув і витягнув зі штанів паска.

— Зло треба присікати зразу, поки воно не виросло.

Вночі йому приснився сон. Ніби він дивиться на небо, а там зірка літає. Не падає, як ото метеори, а літає, кружляє над їхнім селом, потім — над садибою. Кость придивляється — а то не зірка, а літак. Ось він зависає над їхнім подвір’ям і сідає прямо перед кущем бузку. Вітько і Юрко щодуху біжать від своїх дворів, перескакують через тин.

— Це мій тато прилетів! — гордо пояснює Кость.

— А я, дурний, не повірив тобі, — за звичкою смикає себе за праве вухо Вітько. — Давай мир миром! Тільки не кажи батькові… ну, про те саме. А то він нас не захоче покатати на літаку.

Він мовчить. Яке йому діло до Вітька і Юрка? До нього тато прилетів! Він підбігає до кабіни, її блискучі дверцята відчиняються, і на траву вискакує тато. Він пахне хмарами і трохи літаковим бензином.

— Це добре, — каже, — що ти мене шукав. Хто шукає, той знаходить. От я і знайшовся.

Тато бере його на руки, підкидає високо над головою. А потім вони йдуть разом до хати. І він спить аж до ранку біля тата. Прокинувся, розплющив очі — нікого.

Сліди від солдатського паска вітчима скоро загоїлися. А мамині слова про волоцюгу так і залишилися, як рубці від ран. Спочатку він зовсім не вірив сказаному нею. Потім не зовсім вірив. А тоді подумав: ну що ж, може, й так, може, тато й неприкаяний, і волоцюга. Але цьому вітчимові, який звалився на нього як сніг на голову і тільки й знає, що хапатися то за пляшку, то за солдатського паска, цьому противнющому, пузатющому Михайлові-шкандибайлові до його тата — зась.

Згодом він все-таки добрався і до районного центру, і до обласного, і до Києва, і до Бреста, і до Одеси… Це вже були не пошуки тата — ха! спробуй знайти серед тисячоголосого людського юрмиська того, кого ніколи й не бачив! — а протест проти вітчима. Але цей бунт нічого не дав. Вітчим залишився з мамою. А Костя забрали до інтернату — як важкого і некерованого.

По закінченні школи-інтернату «некерований» Кость міг складати іспит з географії за своїми мандрівками. А міг поступити на історичний або філологічний. Бо ніхто в інтернаті не читав стільки, як він. Книжкові подорожі ніби продовжували ті мандрівки, в яких він бував і з яких його вперто повертали до інтернату. Прокручуючи їх ночами у своїй неспокійній голові, він іноді вже й не міг відрізнити, що ж було насправді, а про що він прочитав. Іноді пережите і прочитане спліталися в один клубок, витворювали якийсь паралельний світ, заглянути в який він не дозволяв нікому. Це була тільки його таємниця.

Та майже весь їхній клас після випуску традиційно направили у профтехучилище —