Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк
Запитав у молодої мами, яка однією рукою підштовхувала блакитний візок, а в другій тримала важкенький пакет з продуктами, де найближчий магазин з іграшками. «А он там, за рогом, у новому супермаркеті». Знайшов. Вибрав найбільшу машинку і повернувся. Малий подивився на подарунок, поклав його біля крісла і зразу ж забув про нього. Спритно всівся Костеві на руки. Пригорнувся, обхопив за шию, засопів у праве вухо своїм кирпатеньким. Так і заснув. Мальва спробувала забрати його, занести до дитячої кімнати (от чого вона поміняла їхню однокімнатну квартиру), але Ромчик прокинувся, відштовхнув її і ще міцніше вчепився у Костя.
— Ні-і-і!
— Татові треба помитися з дороги, — сказала Мальва.
— Добре, — хутко погодився Ромчик і всівся на підлозі прямо перед ванною кімнатою.
А коли Кость вийшов, схопив його за руку і заглянув у очі.
— А де твоя форма? Капітани далекого плавання ходять у гарних білих піджаках, ну таких, з погонами і золотими ґудзиками — вони кітелями називаються. І ще в них на кашкеті якір. Я знаю. У мене й книжка є. Тітка Рита подарувала.
— Ну… Я її залишив.
— На кораблі? Ти залишив форму на своєму кораблі? — нахмурив бровенята, схожі на два тоненькі колосочки, Ромко. — То ти знов поїдеш?
— До ранку точно не поїде, — відповіла замість Костя Мальва. — Можеш спати спокійно, Ромчику! Добраніч!
— Добраніч! — тяжко зітхнув малий і неохоче почалапав у свою кімнату. Але за мить повернувся. — Хай мене тато проведе.
Кость зайшов у дитячу. Присів на ліжечко. Ромко не відпускав його руку.
— Тепер тебе аж два, — показав пальчиком.
На столику біля ліжечка стояло фото Костя у різьбленій рамочці.
— Експроріював у мене, — усміхнулася Мальва.
***
— А тебе можна в розвідку посилати — вмієш таємниці берегти. І словом не обмовилася… — сказав з докором, коли залишилися самі.
— Не обмовилася про що? Про обмін квартири? Я подумала: захочеш — знайдеш. А якщо не захочеш… Значить, буде причина, щоб більш не приїжджати.
— Не захочеш… Таке придумала… Ти від мене ніде не заховаєшся. Я не про те. Про малого. Чий він?
— Мій.
— А?..
— А ти поїдеш… Ти ж поїдеш? І він тебе буде чекати. Дуже-дуже… І вірити буде, що в нього є тато. Знаєш, це дуже важливо — вірити. Чекати, правда, важче, але якщо віриш…
— Мальво! Не прикидайся! Звідки… він тут узявся?
— Ти що, й досі нічого не зрозумів? З дитбудинку, Костю, з дитбудинку!
— Хм… А так на тебе схожий…
— Вибір у наших притулках, Костику, великий. Одна жінка взяла минулого року дівчинку. Знаєш, де вони обоє зараз?
— Звідки?
— І ніхто не знає. Мусіли переїжджати в інше місто. Не оцінили знайомі Миросиного материнського пориву, таке придумали… Нібито вона зреклася своєї дитини при народженні, віддала її в сиротинець, а потім, мовляв, замучила совість зозулю-гуляку, от і забрала своє дитя назад. «А воно ж, людоньки добрії, — копія мамина, копія!» Людям аби поговорити. А ті, хто йде на це… Кожен намагається свою «другу серію» знайти. Це нормально.
Він запалив цигарку.
— Не можна! — скрикнула Мальва. — У Ромчика алергія на дим.
Мовчки вийшов на балкон. Зорі — як іскри з велетенського багаття, розпаленого вічним подорожнім: спалахують, пульсують, падають донизу. Серпень, метеорний дощ. Великий Віз повернув дишло прямо на Костя і завис над самим будинком чотирма колесами, ніби спокушає: сідай, чоловіче, і гайда хутчіше в дорогу, там все простіше.
…Дорога… Ґрунтівка з вибоїнами… Віз, вантажений сіном, аж скрипить під його ваготою… Хлопчик, чорнявий, як жучок, причаївся на самому вершечку тієї рухомої трав’яної піраміди, прислухається до скрипіння, а тоді повертається до мами.
— Мамо, а де мій тато?
— Далеко, Костю.
— А що він там робить?
— Н-но! — мама цвьохкає коника батогом, мовчить. Може, не почула?
— Що наш тато робить далеко?
— Літає.
— Літає?! То він льотчик? Справжній?!
— Справжній… льотчик-зальотчик. Н-но, гніда!
Йому хочеться поговорити про тата, але голос у мами — як натягнута струна, ось-ось обірветься. А то ще й цвьохне лозиною. Краще помовчати. Він дивиться