Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк
Після профтехучилища — вже керовані мандри. Скерували його до Луцька, малярем-штукатуром у будівельну бригаду.
— Пий! — наказав після першої ж робочої зміни напарник, немолодий уже дядько, до якого його підселили у гуртожитській кімнаті, і підсунув наповненого до половини гранчака.
— Не п’ю, — відсунув гранчак Кость.
— Пий!
— Не буду! — вперся Кость, якому горілка завжди нагадувала про вітчима, а тому була й ненависна, як і вітчим.
— Значить, і строїтєля з тебе не буде! Слабак ти, пацан! А слабаків у нашій бригаді не люблять. Вилетиш отсєля на вулицю, як корок з шампанського, — махнув рукою чоловік.
Як у воду дивився. За два місяці він і вилетів. Але не на вулицю, як обіцяв п’яненький пророк, а до армії. Зразу після того, як у військкоматівській перукарні збрили довге хіппівське волосся, його відправили у Чернівці, в «учебку». А за шість місяців — довга мандрівка аж до Якутії, на берег річки з дівочою назвою Яна.
Пробув там недовго. Перекинули на станцію Хані. Станція — такий собі присілок на кілька сотень людей, зведений спеціально для будівників БАМу. Молоді сім’ї ще прибували, потрібне було житло, а відповідно — і будівельники. А що їх не вистачало, то використовували солдатиків, особливо з будівельним досвідом.
Перед самим дембелем Костя і ще кількох хлопців викликали у штаб.
— Комсомольці? — суворо, як на партизанів при допиті в гестапо, глянув комсорг.
— Так, товаришу лейтенат! — дружно відчеканили хлопці.
Кость здивувався: хіба комсорг сам цього не знає? Хіба це можливо — служити в армії і не бути комсомольцями?
— А знаєте, де зараз місце кожного свідомого члена ВЛКСМ?
Поки Кость думав, де ж саме воно, оте місце, комсорг не витримав.
— На всесоюзній ударній комсомольській будові — Байкало-Амурській магістралі. Чи не так, рядові?
— Так, товаришу лейтенант! — не так уже й впевнено відповіли солдати.
— От ми і пропонуємо вам залишитися і попрацювати. На прокладанні Північномуйського тунелю.
Тунель, пояснив комсорг, — частина Байкало-Амурської магістралі. А споруджувати БАМ — це велика честь. Дуже велика. Бо БАМ — це найдовша у світі траса, вона перерізає сім гірських хребтів, пересікає одинадцять великих рік, проходить через двісті залізничних станцій, несе цивілізацію Сибіру і Далекому Сходу.
— І вона твориться нашими руками! Подумайте тільки — руками молодих будівників комунізму! Та заради цього життя не шкода віддати! — патетично завершив комсорг роти. А потім перейшов до обіцянок. Обіцяв мало не золоті гори: і високу зарплатню, і вступ до інститутів, і власні квартири у новобудовах.
Уже на місці, у Бурятії, Кость дізнався, як розшифровується абревіатура БАМ самими його будівниками — «Брежнев абманывает молодежь». Але обманутим залишався майже п’ять років — поки не закінчив заочно технологічний інститут в Улан-Уде. Проламував непіддатливий Муйський гірський хребет, перевозив через новенький Чортів міст, що завис над річкою Ітикит на тридцятип’ятиметрових двоярусних опорах, кам’яну породу та дерев’яні шпали, у вихідні ловив рибу, інколи навідувався до клубу.
Десь там, у центрі великої імперії, все тріщало по швах і йшло шкереберть. «Єдіная і нєдєлімая» розпадалася на шматки. Поставали нові незалежні держави. Чимало будівників покидали вже не свою територію і поверталися до тих держав. Він також облишив лупання скель і прокладання шляху, яким (так він тоді думав) йому вже ніколи не доведеться їздити. Разом з двома колишніми салагами поїхав у Тюменську область, на бурові вишки. У Сургуті за вахтовим методом працювало багато українців, у тому числі і з Західної Украни. Вахтовики з нетерпінням чекали закінчення контракту, щоб вирушити звідси. Запах свободи п’янив і вперто манив їх додому.
Кость також поїхав. Але не на Волинь, а в Одесу, яка запам’яталася ще з дитячих мандрів сонцем, морем і кораблями. Після північних морозів страшенно хотілося південного тепла. Там його й наздогнав мамин лист. Так, мовляв, і так. Зосталася сама, нема до кого й словечко мовити, а ти там по світах, як перекотиполе, — хоч би навідався, щоб побачила перед смертю.
Думав, навідається — і назад. За тиждень гостин у мами вирішив побачитись заодно і з колишніми друзями. У неділю поїхав до товариша, з яким жили в одній інтернатівській кімнаті. Віталь запропонував сходити до кінотеатру, куди вони колись частенько навідувалися, бувало, навіть з уроків утікали. Пішли. А тут — два золотисті кучерики перед самісінькими очима. І яке вже там кіно!
Того вечора вони просиділи на зупинці допізна, не помітили, коли й дощ перестав іти. Потім ще мало не до півночі ходили вулицями. А вранці він уже не міг зрозуміти, як досі жив без Мальви. І поїхав до Одеси за розрахунком.
Припав до Мальви, як рудий джміль до квітки. «Ну от і кінець твоїм мандрам, Костю! Хто ж від такої дівчини поїде?» — подумав. Та й пора вже було кинути якір — за тридцятку ось-ось перевалить. Одна проблема — за що жити? В Одесі розрахувався, а в рідному містечку роботи знайти не вдавалося. Єдиний у районі завод припинив своє існування. Колись на ньому клепали якісь електронні детальки, призначення