Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— За півтисячі років скрізь дещо змінилося. Але наші жарти ми розуміємо, а от ваших, чужих, середньовічних та ще й з хвостиками, — вибачєйте.

— Тьху на тебе! — розсердився Кость, але сперечатися не став. Сердито закинув на спину наплічник і зістрибнув з кабіни. — Щоб тобі колеса полопалися!

— Щоб вам хвіст відвалився!

— Сам ти вовчий хвіст!

Утім, Кость не дуже й розсердився на водія. Сам винен — було б не патякати. Знайшов з ким жартувати! Цей забобонний поліщук, може, й про Колумба ніколи не чув, а як чув ще у школі, то давно забув. Ну нічого, вісім кілометрів — це хіба відстань? Дошпацірує. Заодно й подивиться, що змінилося за цей рік у рідних пенатах.

У кожному жарті — своя частка правди. У його — також. Він вірить у переселення душ. От вірить — і все. Мабуть, і справді колись був мандрівником. Ймовірно, в епоху найбільших відкриттів. Таким і залишився, тільки вже в іншому тілі. Чи відкрив щось тоді, в еру Колумба? Не пам’ятає — вочевидь, при реінкарнації первісна пам’ять стерлася. Таке зазвичай буває. Мусив би щось у тому, першому, житті все-таки відкрити. Авжеж, мусив би. Тоді ж он скільки всіляких земель необжитих, без жодного сліду людського, було: тільки не лінуйся і вдома на печі не сиди — рушай в дорогу, шукай, відкривай, як собі хочеш відкрите називай.

Це вже зараз із супутника навіть те, що в хаті на столі стоїть, видно. Так що й шукати нічого. Але ж щось гонить людей з дому. Одних чогось у печери тягне, до сталактитів, сталагмітів та пасток всіляких підземних. Інші на океанське дно спускаються, ніби первісних прапрапрародичів своїх у підводному царстві шукають. Ще інші гірськими вершинами марять. Кажуть, половина альпіністів не повертається додому — і замерзають високо в горах, і під сніговими лавинами гинуть, і зі скель зриваються. Але ж все одно ідуть в гори. Йдуть і йдуть… Може, то первісні душі їхні не можуть заспокоїтися, женуть їх за тридев’ять земель, змушують тіло забувати про інстинкт самозбереження?

А його карма — дорога. Не відпускає вона його, хоч ти пенькни. Пробував уже й опиратися, не піддаватися, приземлитися й отаборитися. Пробував. Наче сам не свій на тій прив’язі робився, якось ніби зменшувався, стискався увесь. Якийсь час тримався. Бувало, й місяць, і другий, і третій… А на четвертий… От ніби хтось йому налигача на шию накине і тягне з дому: «Іди, Костю, іди, брате, бо вмреш на одному місці». Або ж придибенція якась як сніг на голову впаде, і тоді тільки хапай наплічник — і вперед. Справді, карма.

Мандрувати світом — не завжди кайф. То він трохи прибрехав тому циганкуватому хлопцеві. Але життя — це дорога. Її неможливо пізнати до кінця, неможливо підкорити. Нею можна тільки йти. Може, він і не відривався б від неї до кінця життя, якби не оця жінка. Якби ж… А вона затялася: у людини повинен бути дім на землі і нічого їй вештатися по світу. Сказала колись: «Це пращури наші ноги збивали, поки лісами та степами кочували, а ми ж таки цивілізовані люди, повинні свого місця триматися».

Ця жінка теж — як дорога. Тягнуть його — кожна до себе, ніби в перетягуванні каната змагаються. То дорога від неї потягне, то вона від дороги його відірве і біля себе припне. «Жде не діждеться»… Хто його знає, чи взагалі жде. Але він мусить її побачити. А тоді вже — як Бог дасть. Який сенс у дорозі, якщо з неї немає до кого повертатися?

Неподалік від Любитівки його підібрав-таки приміський автобус. Всі пасажири висипались ще до автостанції, розміщеної у центрі містечка. Міг би й він вийти на потрібній вулиці. Але ні — спочатку сюди.

Приміщення автостанції безлюдне. Тільки біля входу, на двох лавках під гонтовими дашками, кілька тіток з клунками сидять. Зайшов до туалету, дістав з наплічника електробритву. Еге, дідька лисого тут побриєшся! Розетка «з м’ясом» вирвана, теліпається на одному провідку. Ч-чорт з цими містечковими туалетами! Європа — рукою подати, а тут і кіт не валявся — ніякогісіньких змін. Що десять років тому, що п’ять, що ось тепер. Пішов до касирки, яка поблискувала скельцями окулярів у квадратику віконця.

— Дозвольте, люб’язна пані, позичити у вас трішечки електрики для бритви — свою фізіономію до цивілізованого вигляду довести треба.

Але півсонна Тортилла враз як з ланцюга зірвалася:

— Може, тобі ще сто грамів налити? Ходить вас тут, алкашів…

— Я заплачу.

— У кабінєті одна розетка, а в неї касовий апарат вткнутий.

Він ледве стримав сміх — кабінєт у неї, бачте.

— У вас же он електрочайник стоїть. Куди ж ви його втикаєте, як захочете чайку попити?

— Не твоє діло. Іди собі, вдома побриєшся. Тільки це ще циганка надвоє ворожила — є у тебе дома чи й не було ніколи…

То он чого вона так сердито блимає через свою черепашачу оправу —