Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Ми цілувалися й тоді, коли збирали посуд і згортали «скатертину», адже всі наші були такі веселі, що чхати хотіли на всяке там начиння.

Уже біля їхньої хати я спитав:

– Поїдеш зі мною на острів порибалити? Так, на всю ніч?

Тут від сіней її почали гукати на всі голоси. Просто хором! І вона, ніби всім їм на зло, відказала:

– Поїду! – І, повернувшись на одній нозі, побігла до хати, до подруг…

…По набіжному сну мене підняв один із наших гуляк:

– Молю і благаю! Побудь за мене на кухні до сніданку!..

А що я не мішав знаменитої канівської самогонки з «хересом» (урожаю 1947 року) та напівсолодким «Советским» шампанським, то й голова була в мене свіжа й ніякої втоми.

І, як і вчора, я заходився патрати здоровенних щук, яких хлопці й чергові принесли дві повних сапетки з рибстану. А з хлопцями чогось прийшов рибалка на ім’я Толік, та й на прізвище – Рибалка. Цей білявий велетень із зовнішністю голлівудського вікінга подивився-подивився, як я патраю рибу. А тоді взяв ножа й показав, як по-рибальському роблять надріз коло грудних плавців і одним порухом видирають геть усі нутрощі.

Отак я і познайомився із Толіком Рибалкою.

По сніданку був живопис. Писали портрет дівчини на пленері. Графіків навчав Сергій Миколайович Єржиківський. У двадцяті роки справжній авангардист. А в мій час соцреаліст третьої категорії. Він ось так навчав нас живопису: «Вы постепенно усиливайте тон. Ну… как бы проявляя фотографию… А потом затягивайте, затягивайте!..»

Ілля Ніссонович Штільман, якщо не помиляюсь, ніколи не був авангардистом. І метода в нього була інша. Він простягав драматичним жестом слабу, випещену ручку й виголошував: «Если я пишу баржу, то это таки баржа получается! А вот как у вас из баржи получается не баржа – не пойму! Вот когда я делаю натурщицу, так это таки получается натурщица. А вот когда вы делаете натурщицу, так я не понимаю, что у вас такое получается. Для меня это секрет, как у вас такое получается?!»

Постановку на пленері я закінчив раніше за всіх. Єржиківський зазирнув на роботу й… так і так… Зітхнув з глибокою розпукою і махнув рукою.

– Ну хорошо, хорошо… Ну закончили… Идите куда-нибудь и делайте свои наброски… и ради всего святого, не мутите воду!..

I я зразу ж подався на кухню баламутити воду. Тобто домовитися з хлопцями, щоб вони притирили на вечірній забалдон трохи хліба й риби. І звідсіля, з підвищення, побачив, що внизу на сусідньому подвір’ї ходять оті чоловік і жінка. Виставляють на сонце сірі горщики й глеки. Я ще раз нагадав хлопцям про вечір і зістрибнув униз на межу.

– Добрий день! До вас можна? Подивитись…

– Здоров, якщо не жартуєш! А чого ні?.. Заходь, чуєш…

Господаря звали Василем Гордійовичем, а господиню тітонькою Катериною. Ще з хати, із сіней, виглядала їхня мала донька на милицях. Об її слабі ноги терлося смугасте сіре кошеня.

Господар показав на виставлений посуд:

– Це, чуєш, сирець. У хаті добре висох. Ніде й не похватався.

– Що «не похватався»?

– Чуєш, то так кажуть – «хватає сирець»… Коли від протягу тріскається глина.

Ми зайшли до майстерні. Господар умостився за гончарний круг на товстій лаві. Вибрав з купи глиняних грудок одну й кинув її на кружалко.

– Ну що, закуримо? – чи то спитав, чи то ствердив Василь Гордійович. Я витяг коробку албанського «Люксу», білу із золотою смужкою. Добрі були сигарети – товсті й духмяні.

– Для мене слабі… Ми свого ручкового тютюнцю, щоб аж у тімені заграло!

Василь Гордійович завів правицю за спину, обтер вогкі, у глині, пальці. А тоді видобув із макітерки добру пучку рубленого тютюну. Насипав тютюн на шмат районної газети. Обслинив край газети до скляної прозорості і зліпив по всій довжині. Я вже закурив свій «Люкс» і підніс Василю Гордійовичу сірника. Він затягся щосили їдким сивим димом. Відклав цигарку на лаву й бадьоро зачовгав по важкому спідняку. Розганяв щосили, поки круг не пішов рівно й плавно. Тут Василь Гордійович умочив руку у великій мисці. Струсив зайву воду рясними бризками на долівку. І почав зводити глину.

Спідняк обертався велетенською дзиґою. А на кружалку межи пальцями гончаря виростав глиняний конус. Кружалко вертілось швидко й рівно, а пальці Василя Гордійовича вже почали «осаджувати» – надавлювати на конус. І він перетворювався наче на якусь подобу чаші. Потім він «проколов» грудку – видавив великими пальцями в глині заглибину.

А далі почалося взагалі якесь чародійство. По спідняку ритмічно вдаряли босі ноги гончаря. Круг обертався із такою швидкістю, що видавався нерухомим. На верхняку з-під пальців гончаря, теж наче нерухомих, глина витягалася вгору. Потім розширювалася, опускалась. Опуклювалася крутими боками й закладалась притовщеним вінцем готового горщика.

Тоді Василь Гордійович відрізав мідною дротинкою горщик від кружалка. І обережно поставив його на полицю.

Що всі рухи за кожним горщиком повторювались, то я накнопив на свою дошку кілька листків паперу зразу. Починав на одному листку одну схему рухів. Коли рухи переходили в іншу фазу, починав другий начерк і по фазах змальовував увесь процес.

Захопився новим сюжетом, що й не помітив, як по рейці вдарили на обід.

– Чуєш, ти що – на обід не заробив? Чи Мотря погано куховарить?

– Хіба вже били? – схаменувся я.

Але малюнки все ж показав господарю. Василь Гордійович примружив важкі повіки зі світлими віями, покрутив головою, придивляючись, схвально закивав:

– Чуєш? Приходь увечері. Сьогодні горно зарядимо. Палитиму горщики і глечики.

Зразу по вечері не вийшло, бо нашим дівчатам закортіло покататись на човні. Я й подався мерщій до рибстану в затоці під Лисою горою. Там знайшов свого нового знайомого Толіка Рибалку. І таки вмовив покатати нашу компанію при місячному сяйві.

Місяць уже добре пощербився, проте заливав потужним блакитним сяйвом і Дніпрове плесо, і урвисті кручі, і білі хатинки на горах. Хатки крізь темну зелень садків мигали золотими вогниками віконець. Наші дипломовані «дами» тільки «охали» та «ахали» при кожному звороті човна, коли краєвид відкривався з іншої точки… У прозорому повітрі навіть із фарватеру було видно, як на деревах гончарової садиби мерехтять червоні відблиски вогню.

Після катання всім кодлом добре поплавали в затоці. А тоді з піснями й придибенціями на всю Бессарабію провели дівчат додому…

І знову подружки не дали моїй Мурі (у неї була лише одна прикмета – дрібненьке ластовиння) досхочу націлуватися. Я не