Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Мене це влаштовувало, бо таїтянки на ескізі були в довгих парео.

Фізині батьки десь на півночі заробляли «длінний рубль». Десь (чи не в Мордовії?) служили на якихось об’єктах. А вона жила сама в комунальній квартирі. Крім неї, у комуналці мешкали ще п’ять сімей.

Фізу поставив просто під люстрою, у якій горіла лише одна потужна лампа.

Це я зараз пишу спокійно, коли з того часу минуло 55 років. А тоді був і мандраж, і кураж, бо хотілось і малюнок класний зробити, і Фізу повністю роздягти.

Усе йшло добре. Перший малюнок я зробив зі стоячої фігури. Другий, уже із сидячої, просто класно виходив.

І враз – затарабанили у двері.

Це стара сусідка, чи то Фаня Марківна, чи то Броня Марківна, не можу згадати точно, гуркає у двері, як на пожежу. І волає:

– Фіза, аткрой! Я же знаю, що ти там! Ти слишіш?

І тільки коли я повів очима вгору по дверях, то побачив, яку дурну помилку ми утнули з Фізою.

У замкову шпарину сусідка не могла нічого побачити: у ній стирчав ключ. Та над дверима знаходилось скляне віконце, і звідтіля просто било яскраве світло.

Сусідку наче заціпило, і вона не відступалась від Фізиних дверей. Ще й хтось до неї із сусідів приєднався. І вона то тарабанили в двері, то щось говорила комусь.

Не можу сказати, скільки насправді часу той галас тривав. Та мені цей час, як не звучить банально, видався вічністю. Небезпека, і дуже реальна, була, ураховуючи дві речі – це рік 1957, а моїй моделі чи то п’ятнадцять, чи то шістнадцять років. Отак!

Ми принишкли й сиділи тихо, мов миші під віником. Дихнути глибоко боялися, поворушитися не могли…

Навіть коли небезпека минула, мені її не вдалося зовсім роздягти. Це сталось через кілька років. Але то вже інша історія.

За нагоди я спитав, що так нагально старій знадобилось. Виявилося, що вона хотіла взнати, чи не брала Фіза її емальований друшляк. Наполеглива була стара Броня Марківна, матері її ковінька!.. Часом я проходжу повз той будинок, його тепер ніяк не впізнати. На початку приватизації будинок хтось «придбав». Тримав кілька років, поки не довів його до кондиції Сталінграда. Потім його ще раз «придбали», потім ще раз «перепридбали». І тоді вже нові господарі (імена їх нам «казлам» і «папуасам» невідомі) робили і надбудову з двох поверхів, і гранітний дизайн на першому поверсі. Повставляли євровікна та євродвері. Зрізали дерева перед будинком. І став оновлений будинок – «Hotel» із якимись там зірочками.

Коли проходжу протилежним боком вулиці, дивлюсь на третє вікно від рогу будинку, то так мені кортить дізнатися – а що ж там, за тим вікном, у тій кімнаті, де нас наполохала Броня Марківна? Чи там офіс адміністратора? Чи буфет? Чи люкс – номер із широченним ліжком-сексодромом? Секрет, панове, секрет! Адже з нашими гонорарами, любі читачі, у ті «Palace Hotel’» i, різні там «Golden-Redisson’»и зась! Центр міста тепер для людей…

Крізь липучий сон Нікіта чув, як його звали, торсали за плечі, лоскотали. Але прокинутись він ніяк не міг. Він спав до тієї миті, коли засмерділо смаженою камбалою. З усіх риб вона йому смерділа найсильніше. Він сів на ліжку і, поглянувши на свої ноги, побачив, що вони в штанях та в черевиках. І зовсім він не на ліжку сидить, а на старому подертому дивані. Ще раз обдивився всього себе й побачив – і байкова бобочка на ньому, і червона картата ковбойка. Почав усвідомлювати, що таки добре нажерся вчора, бо отако в повному прикиді спати?.. Але дивне диво – голова не боліла й настрій був тобі веселий. То що це вони пили? Та пам’ять наче відбило, а голова зовсім не болить. Вирішив закурити сигаретку. Поліз до кишені й витяг зім’яту пачку, але порожню. І зразу все згадав.

Та вони ж квасили грузинське вино! До Машки приїхав вірменин і притяг цілу валізу пляшок… Але от чого він потрапив до Машки в гості? Проте пригадати не дала сусідка, що, відхиливши двері, ураз засмерділа всю кімнату своєю камбалою.

– Прочуняв? Швандя двічі прибігав. Лаявся страшенно. Йому з вулиці весь час сигналили!

І тут Нікіта все згадав. Усе. Учора Швандя й Лозунько мали поділити башлі та дати його частку.

А сьогодні рано-вранці мали поїхати на халтуру!..

Сусідка ще щось торочила, але Нікіта так розхвилювався, що нічого не розумів…

Просто схопив свою кепку-лондонку з шафи і притьмом на подвір’я.

Надворі камбалою не смерділо, а все заливав запах розквітлого бузку. Коли топав прохідним двором, відчув, що конче треба відлити. Нужник смердів карболкою і нищив запах бузку.

Отут раптом відчув – треба дати по банці. Та знав, що в кишені не вистачить монет, щоб пляшку «біоміцину» взяти. І що Нікіта залізно знав – на самоті п’ють лише алкаші. Ніколи, як би не кортіло й крутило, наодинці не пив. Жодного разу не відступився.

Прискорив ходу, просто побіг до Швандиного будинку.

Ще не піднявся на веранду другого поверху, як і тут його огорнув сморід смаженої камбали. Отут Нікіта пригадав, що вчора у дворі гастроному викинули камбалу. Черга закрутилась у кілька рядів, що й хвіст черги виліз із двору й у садочок протягся.

Нікіта проскочив через веранду, де біля газової плити клопотались дві тітки, і зразу до Швандиної кімнати. Двері в манюсінький коридорчик відчинені. Швандина бабуля щось там перебирала на вішалці. Не встиг. Нікіта хотів із нею привітатись, як стара сказала:

– Хто пізно ходить, сам собі шкодить. Поїхали без тебе. Приїхав той піп, і його і Лозунька ще похмільних забрав.

– А чого вони квасили?

– На радощах! Привезли під вечір мішок грошей…

– Який мішок?!!

– З-під цукру! Повний мішок. По рубчику, по трьошці й трохи по п’ятьорці. Сиділи й розкладали на купки. Потім почали ділити. Видно, вже піддаті були, ще до того, як я повернулась. Я прийшла якраз тоді, коли вони геть показились. Почали гроші хапати жменями й підкидати. Усю хату засипали грошима. Я на них лаюсь, а вони, сучі діти, сміються і гроші жбурляють. Та ще накурили так, що хоч сокиру вішай! Цигарки якісь заграничні, то в мене аж задуха почалась. Ну вони, як побачили таке, то почали збирати гроші… А я вийшла надвір продихатись…

Нікіта уздрів межи