Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін
Ми їли той кукурудзяно-картопляний хліб цілий тиждень. Як не більше. І хоч цей хліб кришився, а часом й шматочки не розтовченої солодкуватої картоплі траплялись, однак він не запліснявів і не загнив. Не став липким і смердючим усередині, як ото зараз стають мокрими й розлізлими всередині наші київські батони.
P. S. Отой млинок із гільзи у дідових краях називали «сталінець». Тому вважаю, що новітні назви ноу-хау «кравчучка» та «кучмовоз» не можуть претендувати на оригінальність.
СіткаСітка стояла за дверима стайні. Сучасний міський читач думає, що сітка може або лежати або висіти. Але ця сітка стояла тому, що була прикріплена до двох здоровенних кленових луків. Один лук зігнутий із цілої гілки. А другий лук стулений із двох гілок і міцно скручений мідним дротом. Сама ж сітка в’язана з тонких конопляних мотузок і між луками провисала великим капшуком. До тих сутінок я не бачив, щоб цю сітку, натягнуту між два луки, брали з-за дверей і щось із нею робили.
Сутінки поволі густішали.
Бабуся Мокрина озирнулася на всі боки й сказала, що час іти. Винесла зі стайні сітку й подала бабусі Мінні. Собі витягла штиль і скручену линву. Не знаю, а чи знає хто із читачів, що воно таке – штиль. Штилі бували й дерев’яні, й залізні. Але обов’язково це держаки завдовжки зі звичайні господарські вила. Один кінець гострий, щоб його було легко встромляти в копицю чи в скирту. А щоб можна було витягти добрячий жмак соломи чи сіна, нижче вістря, може на п’ядь, був хороший гак. На дерев’яних штилях це був гострий сучок. А якщо штиль залізний, то це гак, як на справжньому гарпуні. Тоді, та й не один десяток років потім, я не знав і гадки не мав, що той штиль із вичовганим, мов полірована ніжка ломберного столика, держаком та лискучо дзеркальним сталевим вістрям був доброю зброєю проти зайд – бандитів із «комсомольськіх отрядов продразвьорсткі». У селі Диківці, як повигрібали в людей останню жменю зерна, уночі їх усіх штилями до долівки попришивали!.. Чи наші родичі теж поштрикували штилями революційних грабіжників – не можу сказати. Але знаю, що з часом геть усі вони, ще до війни, щезли із Диківки. А одна з моїх тіток так навіть ім’я змінила, щоб і сліду не було, що вона із села, та ще з Диківки…
Бабуся Мінна перекинула за плечі порожню сітку, а бабуся Мокрина поклала собі на плече держак штиля та й почапали вони вниз стежкою межи яблунь до левади.
А минулого дня по обіді левадами пішла вода. Ішла десь зі степу. Чи не з Совиної балки. Шуміла каламутними потоками, а під вечір опала. І покрила трави тонким шаром. Коли ми з Майєю вранці спустились городом, то побачили – усі луки блищать, мов дзеркало. Ледь ми ступили на незаймане скло криги, як воно почало потріскувати під Майїними чунями. Мені було страшно від того потріскування. І дух водночас захоплювало, як я, присівши, подав Майї руку й вона тягла мене по ковзкій поверхні! І що було дивно – каламуть осіла й вода під склистою кригою була зовсім прозора. І ще було справжнє диво – коло куща калини між побурілими жмутками трави зависла під кригою смугаста щучка!.. Поки Майя спинилася й повернула назад до куща калини, то вдруге ми щучки не побачили. Тільки непорушні побурілі травинки вростали своїми кінчиками у першу кригу.
Нашим бабусям треба було тихо й непомітно в ранніх грудневих сутінках пройти стежкою між городами діда Якова Шевченка, по-вуличному – Губи, тітки Маньки та левадами, що дзеркалились молодою кригою ліворуч аж до городів Польки Вовчихи та тітки Уляни. Потім їм було треба обережно пройти повз здоровенну, повну води воронку від авіаційної бомби. І ще більш обережно перейти через дорогу. Та дорога петлею з’єднувала наш куток, свинарник і тирло з тим кутком і гробками. На межі гробків, просто над сивими вивітреними хрестами росли рясні й найсолодші в селі вишні. Коли мама наступного літа перебралась із Кременчука в село, то вона разом із кількома міськими жінками, яких війна закинула в село, та підлітками ходила рвати ті медові цвинтарні вишні. Так голова загадав.
Дорога була чи не найнебезпечнішим місцем бабусиних шляхів до скирти. Тут наших бабусь міг заскочити об’їжчик. Удень він на вгодованому коні, у лискучому кавалерійському сідлі, скакав по ланах. Та й то на грудах, там, де було сухо. У балки не спускався, бо в розкислому осінньому чорноземі загруз би, як у казані зі смолою!.. А от уранці рано та в надвечір’я об’їжчик крутився по околицях села – а чи не тягнуть колгоспниці (бо колгоспники добивали «хвашіського гада в їво логовє») із колгоспного лану сітку прілої соломи, чи кілька качанів кукурудзи, чи картоплин, загублених із полудрабка.
Перейшовши дорогу, бабусям нашим треба було пройти крізь лісопосадку й піднятися пагорбом межи гробками й колгоспним садом. А там уже навпростець грудом до заповітної скирти. Ту велетенську скирту вдень було добре видно аж із колгоспного саду. Вона на рівнесенькому степовому обрії підносилася, мов гора чи єгипетська піраміда з Майїного підручника історії.
Та монументальна скирта не належала колгоспу імені Енгельса. Скирту майже на межі своїх володінь виклали гороб’ївські. З балачок старших я так зрозумів, що виклали влітку сорок першого. Тільки дивно, чого ж її не спалили? Бо у війну той, хто відступає, той палить усе й виганяє худобу, жінок, дітей і дідів. І це не зараз так думаю, що я тоді так розумів. Я добре пам’ятаю, що й тоді так це розумів. Бо я Це бачив. І про ГОЛОД я дізнався тільки наступної весни, коли підсохло й бабусі взяли мене в посадку хмиз збирати. Десь ще одну сітку позичили. І бабусі Мінна та Мокрина йшли поруч, ні від кого не криючись. Я ж попереду стрибав по сухій траві й слухав, як вони стиха говорили про голод і людоїдів.
Бабуся Мінна розповідала, як вона з якимись харківськими жінками ходила в села міняти лахи на їжу. А бабуся Мокрина сказала, що якусь товсту жінку, наче родичку, яка приїхала в село, хотіли
