Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Вона завзято працює на кухні. Вона навчилася готувати, переглядаючи відео і читаючи куховарські книги з бібліотеки.

— Хіба? — м’яко запитав Форрест. — Агов, а крамбл[19] лишився? Мені життєво необхідний крамбл просто зараз.

— Я його з’їла, — відказала Джул.

— Щаслива дівчинка, — промимрив він. — Ну тоді добре. Я збираюся попрацювати над своєю книгою. Уночі мій мозок працює найкраще.

* * *

Однієї ночі, після того тижня, коли Форрест залишався в Джул у Лондоні, він купив два квитки на виставу «Зимова казка»[20] Королівської шекспірівської компанії. Це треба було зробити. Вони мусили вийти з квартири.

Вони сіли на Ювілейну лінію метро, потім на Центральну до зупинки Святого Павла і попрямували до театру. Дощило. Оскільки ще протягом години вистава не розпочнеться, вони знайшли паб і замовили рибу с картоплею фрі. У залі було темно, а на стінах висіли дзеркала. Вони перекусили.

Форрест багато розповідав про книжки. Джул запитала його про Камю, якого він читав, про L’Étranger[21]. Вона змусила його пояснити сюжет, у якому йшлося про хлопця з мертвою матір’ю, котрий убиває іншого хлопця, а потім потрапляє за це до в’язниці.

— І це містерія?

— Зовсім ні, — відповів Форрест. — Містерії увічнюють статус-кво. Усе завжди завершується наприкінці. Порядок відновлено. Але насправді порядку не існує, чи не так? Це штучна конструкція. Весь жанр містичного роману підкріплює гегемонію західних уявлень про причиновий зв’язок. У L’Étranger ви знаєте усе, що відбувається, з самого початку. Нічого не треба з’ясовувати, тому що людське існування в кінцевому підсумку безглузде.

— О, коли ти вимовляєш французькі слова, це так сексуально, — сказала йому Джул, потягнувшись до його тарілки і взявши картоплю. — Жартую.

Коли принесли рахунок, Форрест дістав свою кредитну карту.

— Я пригощаю, завдяки Ґейбу Мартіну.

— То твій батько?

— Так. Він сплачує рахунки цієї дитиночки, — Форрест постукав карткою, — доки мені не виповниться двадцять п’ять. Тому я маю змогу працювати над своїм романом.

— Щасливчик. — Джул узяла картку. Вона запам’ятала номер, перевернула кредитку і запам’ятала код на задньому боці картки. — Ти навіть не подивишся на рахунок?

Форрест розсміявся, забрав у Джул картку і штовхнув її через стійку.

— Ні. Рахунок іде до Коннектикуту. Але я намагаюся усвідомлювати свої привілеї і не сприймаю це як належне.

Поки вони під дрібним дощем ішли решту шляху до Барбікан-центру[22], Форрест тримав над ними парасольку. Він купив програмку — такі ви можете придбати в лондонських театрах — із купою світлин та історією створення. Вони сіли у темній залі.

Під час перерви Джул притулилася до стіни у вестибюлі й спостерігала за натовпом. Форрест пішов до туалету. Джул слухала акценти театралів: лондонський, йоркширський, ліверпульський. Бостонський, звичний американський, каліфорнійський. Південноафриканський. Знову лондонський.

Дідько.

Паоло Вальярта-Беллстон був тут.

Просто зараз. На протилежному боці вестибюля, навпроти Джул.

Він здавався дуже яскравим посеред сірого натовпу. Він був у червоній футболці під спортивною курткою і в синьо-жовтих черевиках із шипами. Нижні краї його джинсів були обтріпані. Його мати філіппінка, а тато являв собою пекельну суміш усіх білих американців. Це зі слів Паоло. Він мав чорне волосся — коротко підстрижене, відколи вона бачила його востаннє, — та охайні брови. Круглі щоки, карі очі і м’які червоні губи, майже надуті. Рівні зуби. Паоло був з тих хлопців, які подорожують по всьому світу з наплічником, розмовляють із незнайомцями на каруселях і в музеях воскових фігур. Він був невибагливим співрозмовником. Йому подобалися люди, і він завжди був про них найкращої думки. Просто зараз він жував «Swedish Fish»[23] з маленького жовтого пакунка.

Джул відвернулася. Їй не подобалося те, що вона почувалася надто щасливою. Їй не подобалося те, яким гарним він був.

Ні. Вона не хотіла бачити Паоло Вальярта-Беллстона.

Вона не могла його бачити. Ні зараз, ні будь-коли.

* * *

Вона швидко вийшла з вестибюля і попрямувала назад до зали. Подвійні двері зачинилися за нею. Глядачів було не так багато: лише капельдинери й кілька літніх людей, які не хотіли залишати свої місця.

Їй треба якомога швидше вийти, не побачивши Паоло. Вона схопила пальто. Вона не стала чекати на Форреста.

Десь мав би бути боковий вихід?

Із піджаком на руці Джул бігла проходом — аж ось він. Стоїть просто перед нею. Вона зупинилася. Тепер від нього не втекти.

Паоло помахав пакетиком із карамеллю. «Імоджен!» — він пробіг решту проходу і поцілував її в щоку. Джул відчула запах цукру в його подиху.

— Я шалено радий бачити тебе.

— Привіт, — холодно відповіла вона. — Я гадала, ти у Таїланді.

— Плани змінилися, — сказав Паоло. — Ми усе скасували, — він відступив на крок, немов милуючись нею. — Ти, напевно, найгарніша дівчина в Лондоні. Овва!

— Дякую.

— Я серйозно. Жінка, а не дівчина. Вибач. За тобою скрізь ідуть слідом чоловіки, висолопивши язика? Як це ти стала вродливішою, відколи я востаннє бачив тебе? Це жахливо. Я забагато патякаю, тому що нервую.

Джул відчула, що шкірою розливається тепло.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я куплю тобі чаю. Або кави. Все що, забажаєш. Я сумую за тобою.

— Я теж сумую за тобою, — вона не хотіла цього говорити. Слова самі зірвалися, і то булою правдою.

Паоло взяв Джул за руку, торкаючись лише її пальців. Він завжди був такий упевнений. Навіть якби вона відтрутила його, він одразу сказав би їй, що вона не це мала на увазі. Він був надзвичайно ніжним і досить упевненим у собі водночас. Він торкнувся її, наче їм обом пощастило торкатись одне одного, наче він знав, що вона не часто дозволяла іншим торкатися її. Торкаючись лише кінчиками пальців, він відвів Джул назад у вестибюль.

— Я не телефонував лише тому, що ти так мені звеліла, — вимовив Паоло, відпустивши її руку, коли вони стали в чергу за чаєм. — Мені постійно кортить зателефонувати тобі. Кожного дня. Я дивлюся на свій телефон, а потім не дзвоню, тому що не хочу стати обридливим. Я такий радий, що зіткнувся з тобою. Боже, ти гарнюня.

Джул подобалось, як футболка лежала на його ключиці і як зап’ястки рухались у тканині його куртки. Він прикушував нижню губу, коли хвилювався. М’які лінії його обличчя вигиналися на рівні його чорних вій. Зранку найпершим вона б хотіла бачити його. Їй здавалося, що геть усе буде добре, якщо вранці насамперед вона побачить саме Паоло Вальярта-Беллстона.

— Ти все ще не хочеш їхати додому до Нью-Йорка? — запитав він.

— Я не хочу повертатися додому ніколи, —