Розфарбований птах - Єжи Косінскі
Безмозка Людмила стікала кров’ю. Її змучене тіло вкривали блакитні синці. Вона голосно стогнала, вигинала спину і тремтіла, марно намагаючись вивільнитися. Тепер до неї підійшла одна жінка із закоркованою пляшкою коричнувато-чорного гною. Під пронизливий регіт і підбадьорливі вигуки решти вона уклякла біля Людмилиних ніг і запхала цілу пляшку до її скривдженого зґвалтованого тіла, поки та скавчала і ревіла, наче звір. Інші жінки спокійно спостерігали за всім. Раптом одна з них щодуху копнула денце пляшки, що стирчало з Людмилиного паху. Почувся приглушений звук розбитого всередині скла. Тепер усі жінки взялися кóпати нещасну; кров заюшила їм на литки й черевики. Коли остання жінка заспокоїлася, Людмила була мертва.
Їхня лють стихла, і жінки повернулися до села, голосно базікаючи. Лех підвівся, з пораненого обличчя струменіла кров. Він захитався на слабких ногах і виплюнув кілька зубів. Схлипуючи, птахолов кинувся до мертвої жінки. Він торкався її понівеченого тіла, хрестився й лепетів щось набряклими губами.
Я зіщулився й заціпенів на стіні кладовища, не наважуючись поворухнутися. Небо посірішало, а потім потемнішало. Мерці шепотілися про неприкаяну душу Безмозкої Людмили, що тепер вимолювала прощення за всі свої гріхи. Вийшов місяць. Його холодне, бліде, вичавлене світло вихопило лише темну постать укляклого чоловіка і світле волосся мертвої жінки, що лежала на землі.
Я навперемінки спав і прокидався. Над могилами лютував вітер, розвішуючи на поперечинах хрестів мокре листя. Стогнали духи, і чутно було, як виють у селі собаки.
Коли я остаточно прокинувся, Лех продовжував стояти на колінах біля Людмилиного тіла, його згорблена спина здригалася від ридань. Я озвався до нього, але він не зважав. Я був занадто переляканий, щоб повертатися до хатини, тож вирішив піти. Над нашими головами кружляла пташина зграя, цвірінькаючи й перегукуючись з усіх боків.
6
Тесля і його дружина були переконані, що моє чорне волосся притягне до їхньої ферми блискавки. І справді, коли спекотними задушливими ночами тесля торкався мого волосся кістяним гребінцем, над головою стрибали синювато-жовті іскорки, схожі на «вошей диявола». На село часто й несподівано налітали несамовиті грози, від яких виникали пожежі й гинули люди та худоба. Блискавку завжди описували як велетенський стовп вогню, що вивергають небеса. Тому селяни навіть не намагалися гасити такі пожежі — вони вірили, що на таке не спроможна жодна людина, так само як нікого не вдається врятувати після удару блискавки. Казали, що, вдаривши в будинок, блискавка заривається глибоко в землю і терпляче скручується там, набираючись сили, а потім щосім років притягує в те саме місце нову вогняну стрілу. Навіть у врятованих з пожежі, спричиненої блискавкою, речах теж селилася нечиста сила, тож і вони могли притягнути нову блискавку.
Часто в сутінках, коли в хатинах починали мерехтіти слабенькі вогники свічок і гасових ламп, небо затуляли важкі низькі хмари, що навскіс пливли над солом’яними покрівлями. Селяни змовкали, налякано визирали з вікон і прислухалися до гуркоту, що робився чимраз гучнішим. Бабусенції, що влаштувалися на вкритих потрісканим кахлем печах, забували про свої молитви і замислювалися про те, кого сьогодні нагородить Всемогутній, а кого покарає всюдисущий сатана, кому дістануться вогонь, руйнування, каліцтво чи смерть. Стогони скрипучих дверей, зітхання зігнутих бурею дерев і посвист вітру здавалися селянам прокльонами давно померлих грішників, що страждають від невизначеності чистилища або підсмажуються на повільному незгасному пекельному вогні.
У такі миті тесля судомно накидав собі на плечі товсту куртку і, перехрестившись безліч разів, зашморгував на моїй щиколотці ланцюг із вигадливим навісним замком, а другий його кінець пристібав до важкої потертої збруї. Потім серед завивання вітру й ударів грому та блискавок він садовив мене на воза і, несамовито поганяючи вола, вивозив за село до віддаленого поля, де й залишав. Я опинявся далеко від дерев та людського житла, а тесля вірив, що ланцюг і збруя завадять мені повернутися додому.
Залишившись один, я налякано прислухався до гуркання воза, що зникав удалині. Біля мене спалахували блискавки, раптово вихоплюючи з темряви силуети віддалених халуп, що відразу ж зникали знову, наче ніколи й не існували.
Протягом якогось часу навкруги панувало чарівне тимчасове затишшя, і життя рослин та тварин теж завмирало. Утім я чув, як стогнуть занедбані поля та стовбури дерев і бурмочуть щось луки. З усіх усюд до мене повільно підкрадалися лісові вовкулаки. Із випарів боліт, змахуючи крилами, летіли напівпрозорі демони, а на цвинтарі примари-заблуди зіштовхувалися в повітрі, калатаючи кістьми. Я відчував на шкірі їхні сухі дотики, тремтливі торкання та крижаний подих замерзлих крил. Від жаху мій мозок відмовлявся думати. Я кидався на землю в безкраї калюжі, тягнучи за собою на ланцюгу наскрізь мокру упряж. Наді мною витягувався завислий у просторі Господь і перевіряв перебіг жаскої вистави за своїм одвічним годинником. Між Ним і мною спускалася похмура ніч.
Тепер до темряви, що розтікалася обличчям і тілом, можна було торкнутися, схопити, наче згусток крові, яка вже згорнулася. Я пив її, ковтав, захлинався нею. Вона прокладала навколо мене нові дороги й перетворювала рівне поле на бездонну прірву. Вона зводила непрохідні гори, розрівнювала пагорби, засипала річки й долини. В її обіймах зникали села, ліси, придорожні каплички й людські тіла. Десь далеко за межами відомого сидів диявол і жбурляв сірчано-жовті блискавки, випускаючи з хмар лункі удари грому. Від кожного з них земля здригалася до нутра, а хмари опускалися щоразу нижче, аж поки злива не перетворювала все навколо на мокре болото.
Перед світанком години тягнулися довго, а коли білий, мов кістка, місяць поступався місцем бляклому сонцю, на поле приїжджав тесля й забирав мене назад до себе.
Одного дощового дня чоловік захворів. Його дружина клопоталася біля нього, готуючи гіркі настоянки, й не мала часу вивезти мене з села. Коли пролунав перший удар грому, я заховався в клуні за копицею сіна.
За мить клуня здригнулася від моторошного гуркоту грому. Майже відразу її стіна вибухнула вогнем, і високе полум’я охопило смолисті гілки. Роздмуханий вітром вогонь голосно нуртував, тягнучи кінчики своїх довгих крил до хати й корівника.
Цілковито приголомшений, я кинувся на подвір’я. Із навколишніх хат у темряву висипали люди. Село прокинулося, і звідусіль чулися крики. Напівпритомні люди збиралися в купки та натовпи і бігли до охопленої
