Розфарбований птах - Єжи Косінскі
Я захоплено дивився на них. Якби там не було мірошника, я б забрав їх собі. Звісно ж, вони досі могли бачити. Я б поклав їх до кишені і витягав за потреби, влаштовуючи повéрх своїх власних. Тоді я бачив би вдвічі краще, а може й більше. Можливо, мені вдалося б якось причепити їх на потилицю, і тоді вони б повідомляли мене (сам не знаю як), що відбувається позаду. А ще краще було б залишити їх десь, а потім дізнатися, що там відбувалося, поки мене не було.
Можливо, ці очі не збиралися служити ще комусь. Вони могли легко втекти від котів і викотитися за двері. Вони могли мандрувати полями, озерами та лісами й розглядати все навкруги, вільні, як визволені з пастки пташенята. Більше вони не помруть, адже звільнилися і завдяки своїм крихітним розмірам могли заховатись у різноманітних місцях і таємно спостерігати за людьми. Збудившись від цих думок, я вирішив тихенько причинити двері та злапáти очі.
Вочевидь роздратований котячими іграми мірошник викинув тварин геть і розчавив очні яблука своїми грубими черевиками. Щось тріснуло під його товстою підошвою. Чарівне дзеркало, в якому міг відбитися цілий світ, розлетілося на друзки. На підлозі залишилася купка потовченої, безформної маси. Я відчув жахливу втрату.
Анітрохи не зважаючи на мене, мірошник усівся на лавицю і, повільно розхитуючись, заснув. Я обачно підвівся, підняв з підлоги закривавлену ложку і почав збирати посуд. Це був мій обов’язок — підтримувати чистоту в кімнаті й підмітати підлогу. Прибираючи, я тримався подалі від розчавлених очей, бо не знав, що з ними робити. Урешті-решт я відвернувся, швидко змахнув клейку масу до цеберка і викинув у піч.
Прокинувся я рано. Чув, як унизу хропуть мірошник і його жінка. Обережно склав у мішок харчі, наповнив комету гарячими жаринами і, підкупивши пса на подвір’ї шматком ковбаси, втік із хати.
Біля стіни млина, під хлівом, лежав погонич. Спершу я хотів швиденько прошмигнути повз нього, але зупинився, збагнувши, що він нічого не бачить. Хлопець досі був ошелешений. Він прикривав своє обличчя руками, стогнав і схлипував. Його обличчя, руки і сорочку вкривала запечена кров. Мені хотілося сказати щось, але я боявся, що юнак запитає про свої очі й доведеться сказати, щоб він забув про них, адже мірошник розчавив їх на пюре. Мені було страшенно шкода бідолаху.
Я замислився, чи не втрачає людина разом із зором також спогади про все побачене раніше. Якщо так, то не зможе більше бачити навіть уві сні. А якщо ні, якщо сліпі можуть бачити завдяки своїй пам’яті, то це не так уже й погано. Як на мене, світ був усюди однаковий, і навіть якщо люди відрізнялися одне від одного, як тварини й дерева, бачивши їх стільки років, можна було чудово запам’ятати, як саме вони виглядають. Я прожив лише сім років, але пам’ятав чимало. Коли я заплющував очі, то безліч дрібниць поверталися, неначе живі. Хтозна, можливо, без очей погонич побачить зовсім інший, значно захопливіший світ.
Я почув якісь звуки, що долітали з села. Налякавшись, що мірошник може прокинутися, я рушив своєю дорогою, час від часу торкаючись власних очей. Тепер я йшов значно обачніше, адже знав, що в очних яблук не надто міцні корені. Якщо нахилитися, вони звисають, мов яблука з дерев, і можуть легко випасти. Я вирішив перестрибувати паркани, високо задерши голову, але з першої ж спроби перечепився і впав. Налякано торкнувся пальцями очей і переконався, що вони досі на місці. Ретельно перевіривши, чи як слід вони заплющуються й розплющуються, я задоволено помітив, як летять куріпки та дрозди. Вони рухалися надзвичайно швидко, але мій погляд устигав за ними і навіть обігнав птахів, коли вони злетіли попід хмари, ставши меншими за дощові краплинки. Я пообіцяв собі запам’ятовувати все побачене; якщо хтось колись виколупає мені очі, я до самої смерті згадуватиму те, що бачив.
5
Моїм обов’язком було розставляти тенета для Леха, що продавав пташок у кількох сусідніх селах. У полюванні ніхто не міг з ним змагатися. Зазвичай він працював один. Мене узяв тому, що я був дуже маленький, худий і легкий, а отже міг розставляти тенета там, куди йому самому не вдавалося дістатися: на тоненьких гілочках дерев, в густих заростях кропиви й чортополоху, на розкислих від води острівцях серед трясовин і боліт.
Родини в Леха не було. У його хатині жило багато різних пташок, від звичайного горобця до мудрої сови. Селяни вимінювали його здобич на харчі, тож Лех міг не турбуватися про найнеобхідніше: молоко, масло, сметану, сири, хліб, мисливські сосиски, горілку, фрукти та навіть одяг. Усе це він отримував у найближчих селах, розносячи клітки з пташками й торгуючи їхньою красою й умінням співати.
Лехове обличчя вкривали прищі й ластовиння. Селяни запевняли, що так виглядають ті, хто краде яйця з ластівчиних гніздечок; сам чоловік стверджував, що заробив таку пику, легковажно плюючи у вогонь в дитинстві; він казав, наче його батько, сільський писар, хотів вивчити його на священика. Але його тягнуло до лісу. Він вивчав життя пташок і заздрив їхньому вмінню літати. Одного дня Лех утік із батькової хати і, наче вільний, усіма забутий птах, вирушив у мандри від села до села, від лісу до лісу. Саме тоді він і навчився лапáти пташок. Спостерігав за чудернацькими звичками куріпок і жайворонків, наслідував безтурботний крик зозулі, тріскотіння сороки, ухання сови. Вивчив шлюбні звичаї снігурів; ревниву лють деркача, що кружляв над покинутим самичкою гніздом; і смуток ластівки, чиє гніздечко заради розваги зруйнували хлопчиська. Він розумів таємниці соколиного польоту і захоплювався терплячістю лелеки, коли той полював на жабок. Заздрив солов’їному співу.
Так поміж пташок та дерев і минули його молоді роки. Тепер він стрімко лисів, зуби гнили, шкіра на обличчі звисала складками, а очі поступово робилися короткозорими. Кінець кінцем чоловік оселився у збудованій власноруч хатині, де один куток зайняв сам, а інші заставив пташиними клітками. На самісінькому дні однієї такої клітки знайшлося місце для мене.
Лех полюбляв оповідки про своїх пташок. Я жадібно слухав кожне його слово. Дізнався, що зграї лелек зазвичай прилітають з-за далеких океанів на день Святого Юзефа[9] і залишаються в селі, поки Святий Бартоломій[10] не зажене жердинами для хмелю всіх жаб у болото. Грязюка набивається жабам у роти, і
