Розфарбований птах - Єжи Косінскі

Ми проминули будівлю станції. Дорогою солдат зайшов на склад і взяв невеличку бляшанку з бензином. Потім ми рушили вздовж залізничних колій до загрозливого лісу.

Я не сумнівався, що солдат дістав наказ розстріляти мене, облити бензином тіло і спалити його. Я неодноразово бачив, як це робили. Пригадав, як партизани розстріляли селянина, звинувативши його в інформуванні ворогів. Тоді вони наказали жертві самостійно викопати могилу, куди пізніше впало його мертве тіло. Пригадав, як німці застрелили пораненого партизана, що намагався втекти до лісу, а потім над його мертвим тілом затанцював вогняний стовп.

Найбільше мене жахав біль. Вогнестрільна рана, без сумніву, дуже болюча, а коли спалахне бензин, стане ще гірше. Але я нічого не міг удіяти. Солдат був озброєний гвинтівкою, а мотузка від моєї ноги тягнулася до його зап’ястя.

Я був босий, і розпечені сонцем шпали пекли мої стопи. Я підстрибував, наступаючи на гострі камінці, насипані між ними. Кілька разів я спробував іти рейкою, але прив’язана до ноги мотузка чомусь заважала зберігати рівновагу. Підлаштувати свою ходу до розмашної, ритмічної ходи солдата було складно.

Він спостерігав за мною та злегка всміхнувся, побачивши мої акробатичні витівки на рейці. Ця усмішка була закоротка, щоб щось означати — він збирався вбити мене.

Ми вже минали останню стрілку й виходили за межі станції. Темнішало. Коли ми наблизилися до лісу, сонце вже сідало за верхівки дерев. Солдат зупинився, поклав на землю бляшанку з бензином і переклав гвинтівку в ліву руку. Всівшись на краю дороги, він глибоко зітхнув і звісив ноги з насипу. Потім спокійно зняв окуляри, витер рукавом піт з густих брів і відстібнув з ременя невеличку лопатку. Витягнув з нагрудної кишені цигарку, підпалив її і ретельно загасив сірника.

Чоловік мовчки спостерігав за моїми спробами послабити мотузку, що натирала ногу. Потім дістав з кишені штанів невеличкий складаний ніж, відкрив його, підсунувшись ближче, взяв мене за ногу однією рукою і так само ретельно перерізав мотузку. Потім скрутив її і, широко замахнувшись, кинув через насип.

Я розтягнув губи в усмішці, намагаючись висловити всю свою вдячність, але солдат не усміхнувся у відповідь. Тепер ми сиділи поруч — він затягався цигаркою, а я дивився, як в’ється петлями блакитний димок.

Мені спало на думку, що існує чимало способів померти. До сьогодні мене вразили тільки два з них.

Я добре пам’ятав, як у перші дні війни бомба влучила в будинок на протилежному боці вулиці від помешкання моїх батьків. Від вибуху в нас повибивало шибки. Нас налякало падіння стін, тремтіння землі, передсмертні крики незнайомих людей. Я бачив, як падали в порожнечу коричневі поверхні дверей, стелі, стіни, до яких досі розпачливо притискалися картини. На вулицю лавиною полетіли величні роялі, що роззявляли свої кришки, огрядні незграбні фотелі, моторні табуретки та пуфи. Слідом мчали люстри, з пронизливими криками розбиваючись на шматки, вилощене кухонне начиння й чайники та блискучі алюмінієві нічні горщики. Сторінки розпатраних книжок летіли донизу, змахуючи крилами, мов зграя наляканих пташок. Ванни повільно й цілеспрямовано відривалися від своїх труб і чарівним чином скручувалися й перепліталися в повітрі з поруччям, бильцями і ринвами.

Коли всілися порохи, розщеплена будівля сором’язливо оголила свої нутрощі. М’які людські тіла лежали, розкинуті на зазублених уламках стін та стель, ганчірками прикриваючи розломи. Лише зараз вони почали сочитися червоною фарбою. Дрібні клаптики розірваного паперу, тиньку і фарби обліпляли липкі червоні ганчірки, наче голодні мухи. Усе навколо ще рухалося; і лише тіла вже, здавалося, знайшли спокій.

А потім почулися стогони й крики людей, притиснутих зламаними балками, простромлених стрижнями й трубами, частково розірваних і розчавлених уламками стін. Із чорної ями вийшла лише одна стара жінка. Вона розпачливо чіплялася за цеглу, а роззявивши беззубий рот, раптом не змогла видати жодного звуку. Вона була майже гола, і з кістлявого тіла звисали поморщені груди. Діставшись до краю вирви біля купи грузу, що відділяли яму від дороги, вона на мить виструнчилася на цьому гребені, а потім перекинулася на спину й зникла під уламками.

Але від руки іншої людини померти можна було не так видовищно. Нещодавно, живучи в Леха, я побачив, як, зайшовши в гості, почали бійку двоє селян. Вони накинулися одне на одного посеред хатини, вчепилися одне одному в горло і впали на брудну підлогу. Чоловіки кусалися, мов скажені пси, рвали одне на одному одяг та плоть. Їхні вкриті мозолями долоні, коліна, плечі та ноги немов зажили власним життям. Стрибали туди-сюди в дикому танці, хапаючи, гамселячи, дряпаючи й викручуючи. Голими кулаками чоловіки били по головах, як молотками, і від удару скрипіли кістки.

Потім решта гостей, які спокійно оточили суперників і спостерігали за ними, почули страшний удар і неприємний тріск. Один із чоловіків уже давненько осідлав другого. Переможений хапав ротом повітря і, здавалося, втрачав силу, та все ж підняв голову і плюнув переможцеві в обличчя. Той не пробачив йому цього. Він тріумфально підскочив угору, мов жаба, і, широко розмахнувшись, вгатив іншому по голові зі страшною силою. Голова більше не намагалася піднятися, а немов розчинялася в калюжі крові, яка щомиті більшала. Чоловік помер.

Я почувався безпритульним псом, що його вбили партизани. Спершу вони гладили його по голові й чухали за вушками. Приголомшений від радості пес закохано і вдячно дзявкав. А потім вони кинули йому кістку. Він побіг по неї, розмахуючи нечесаним хвостом, лякаючи метеликів і топчучи квіти. Коли він схопив кістку і гордо підняв її, партизани застрелили його.

Солдат підтягнув ременя. Його рух привернув мою увагу, і на мить я облишив свої думки.

Потім я спробував підрахувати відстань до лісу та час, який знадобиться йому, щоб підхопити гвинтівку, якщо я несподівано побіжу. Ліс був задалеко; я помру на піщаному гребені на півдорозі до дерев. У найкращому разі я добіжу до латки бур’янів, де бігти стане важче, а видно мене буде так само добре.

Солдат підвівся й зі стогоном потягнувся. Навколо панувала тиша. Легкий вітерець розвіяв сморід бензину й наповнив повітря ароматом майорану та живиці.

Я подумав, що він, безумовно, застрелить мене у спину. Люди не люблять дивитися в очі тому, кого вбивають.

Солдат повернувся до мене і змахнув рукою в напрямку лісу, ніби хотів сказати: «Біжи, забирайся!». Отже, близився кінець. Я вдав, наче не розумію, і наблизився до нього. Він нестямно відсахнувся, наче боявся, що я торкнуся його, і знову тицьнув, показуючи на ліс та прикриваючи очі другою рукою.

Я подумав,