Розфарбований птах - Єжи Косінскі
Безмозка Людмила не поверталася. Засмучений і похмурий Лех виймав одну за одною пташок із кліток, розфарбовував щоразу крикливішими кольорами й відпускав у небо, де на них у подобі зграї вже чекала смерть. Якось чоловік упіймав великого ворона і пофарбував йому крила в червоне, груди в зелене, а хвіст у синє. Коли над нашою хатиною з’явилася вороняча зграя, Лех випустив птаха. Щойно той приєднався до інших, почалася розпачлива сутичка. На підкидька накинулися з усіх боків. Чорне, червоне, зелене, синє пір’я посипалося до наших ніг. Оскаженілі ворони кружляли в небі, й раптом розфарбований птах каменем упав на щойно зорану землю. Він був ще живий і, роззявляючи дзьоба, даремно намагався поворушити крильми. Очі йому видзьобали, а свіжа кров стуменіла з пофарбованого пір’я. Ворон ще раз спробував злетіти, але сил більше не залишилося.
Лех схуднув і частіше залишався в хаті, хиляючи самогон та співаючи пісень про Людмилу. Часом він сідав верхи на ліжко і, нахилившись до брудної підлоги, малював щось довгим патиком. Поступово вимальовувалися обриси — це була повногруда жінка з довгим волоссям.
Коли пташок, яких можна було розфарбувати, більше не залишилося, Лех почав тинятися полями, запхавши під куртку пляшку горілки. Часом вештаючись неподалік і лякаючись, що з птахоловом щось може трапитися на багнищах, я чув, як він співає. Глибокий скорботний чоловічий голос злітав, наче важкий зимовий туман, і розносив смуток над болотами. Його пісня злітала до неба разом зі зграєю перелітних птахів, але стихала, загубившись у безкраїх лісових хащах.
Люди в селі глузували з Леха. Вони казали, що Безмозка Людмила причарувала його і розпалила в його стегнах вогонь, від якого він втратить глузд. Лех заперечував, вибухав найобразливішою лайкою і погрожував наслати на них птахів, що виклюють їм очі. Якось він кинувся на мене і вдарив в лице. Кричав, що це я відлякав його кохану своїми циганськими очима. Потім два дні він лежав хворий. Підвівшись, спакував свій наплічник, узяв хлібину і пішов до лісу, наказавши мені розставляти тенета й лапáти нових пташок.
Минуло кілька тижнів. У тенета, які я розставив за Леховою вказівкою, найчастіше потрапляло тонке туманне павутиння, що плавало в повітрі. Лелеки і ластівки відлетіли у вирій. Ліс спорожнів, лише ящірки та змії траплялися частіше. Сидячи у клітках, пташки настовбурчували пір’я, їхні крила сивіли й не ворушилися.
А потім надійшла негода. Хмари якихось незрозумілих форм укрили небо товстою ковдрою, заховавши мляве сонце. Вітер шмагав поля, прибиваючи до ґрунту траву. Зіщулені до землі хатки оточила почорніла й коричнева від цвілі стерня. У дрібноліссі, де колись безтурботно пурхали пташки, вітер безжально батожив і розсікав сіру плутанину високих чортополохів і ганяв із місця на місце гниле картоплиння.
Несподівано з’явилася Безмозка Людмила зі своїм велетенським псом на мотузці. Поводилася вона дивно. Розпитувала про Леха; а коли я сказав, що минуло вже багато днів, відколи він пішов, і я не знаю, де він, жінка забігала з кутка в куток, то схлипуючи, то регочучи під пильними поглядами пса і пташок. Вона помітила старий Лехів кашкет і, притиснувши його до щоки, розридалася. Потім рвучко кинула кашкета на підлогу і розтоптала його ногами. Знайшла покинуту Лехом під ліжком пляшку горілки. Осушивши її, повернулася і, крадькома глипнувши на мене, наказала йти з нею на пасовисько. Я спробував втекти, але вона нацькувала на мене пса.
Пасовисько простягнулось одразу за цвинтарем. Неподалік паслося кілька корів, а сільські юнаки грілися біля вогнища. Уникаючи їхніх поглядів, ми швиденько перетнули цвинтар і перелізли високу стіну. З іншого боку, там, де нас не могли побачити, Безмозка Людмила прив’язала пса до дерева і, погрожуючи мені ременем, наказала знімати штани. Сама ж вона вислизнула зі свого мішка і голою притиснулася до мене.
Після короткої судомної сутички жінка притягнула моє лице ближче й наказала лягати між її стегон. Я намагався випручатися, але вона шмагонула мене ременем. Мої крики привернули увагу пастухів.
Безмозка Людмила помітила, як наближаються селяни, й розкинула ноги ширше. Хлопці повільно підходили ближче, витріщаючись на її тіло.
Не прохопившись жодним словом, вони оточили її. Двоє відразу ж почали знімати штани, інші нерішуче стояли. На мене ніхто не зважав. Пса вдарили каменюкою, і він лежав, зализуючи поранену спину.
Високий пастух виліз на жінку, що почала звиватися, супроводжуючи стогонами кожен його рух. Чоловік молотив відкритою долонею по її грудях, нахилившись, кусав пипки і м’яв живіт. Коли він закінчив і підвівся, на його місце заступив інший. Безмозка Людмила стогнала і здригалася, руками й ногами притискала чоловіка до себе. Решта пастухів зігнулися неподалік і з іржанням витріщалися та жестикулювали.
Із іншого боку цвинтаря з’явився натовп селянок із граблями та лопатами. Попереду йшло кілька молодиць, які кричали й махали руками. Пастухи натягнули штани, однак не втекли, а навпаки, застигли біля Людмили, що билася в розпачливих судомах. Пес натягнув прив’язь і загарчав, але товста мотузка не піддавалася. Жінки підійшли ближче. Я сів на безпечній відстані під стіною цвинтаря. І лише тоді помітив, що пасовиськом біжить Лех.
Він, мабуть, повернувся до села і дізнався, що сталося. Жінки вже були зовсім близько. Перш ніж Безмозкій Людмилі вдалося підвестися, останній чоловік уже втік до стіни. Жінки схопили божевільну. Лех досі був далеко. Виснажившись, він зменшив швидкість і тепер волочив ноги та кілька разів заточився.
Жінки притискали Безмозку Людмилу до трави. Вони посідали їй на руки і ноги й почали бити граблями, дерти шкіру нігтями, виривати волосся, плювати в обличчя. Лех спробував проштовхнутися крізь натовп, але вони заступили йому шлях. Він спробував дати відсіч, та жінки повалили його на землю й жорстоко побили. Коли він припинив опиратися, кілька жінок
