Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий
— Мігелю! — крикнув я навздогін. — Будь людиною, у тебе також є родина, скажи, де моя сестра?
Мігель повернувся, зробив два кроки в мій бік.
— Я думаю, вони її взяли.
— Хто?
— Військові. Я казав Хосе, що не треба ворушити минуле.
— Сеньйоре, відчиніть двері! — голос за дверима був дуже наполегливим. Я підвівся з ліжка, дочовгав до дверей і повернув ручку.
Увійшли троє. Худий високий чолов’яга у штатському з європейською зовнішністю, ззаду два невеличких латиноса у військовому.
— Зберіть речі, ви поїдете з нами, — промовив високий.
— Ого! А я думав тут українською ніхто не розмовляє, — буркнув я. — Куди це я маю їхати?
— Ось, — тицьнув мені якогось папірця худий. — Ви порушили одразу кілька умов перебування на Кубі. Це ордер на затримання, збирайтесь.
— Я не розумію іспанської, — зиркнув у папірець і нічого, окрім двох печаток та підписів, звісно, не розібрав.
— Нічого. Вам усе пояснять. Збирайтеся, інакше ми застосуємо силу.
— Гаразд, — я скоса глянув на латиносів, які, схоже, тільки того й чекали, щоб я вчинив якусь дурницю. — Дайте наплічник спакую.
…Машина в’їхала на Плаза де Революсьон і підкотила під КПП до будинку, з фасаду якого на мене дивився Че.
— А ви впевнені, що нам сюди? — намагався я пожартувати.
— Тихше, — обізвався худий і показав воякові на КПП свої документи.
До рейсу на Київ залишалося ще дві години. Голландські повітряні ворота живуть своїм життям. Збігав черговий раз до туалету і повернувся до бука. Перечитувати блог далі не хотілося. Подумки я знову повертався до розмови в будинку на Плаза де Революсьон. За великим рахунком і розмови ніякої не було. Якийсь військовий передав довгому папірець, той переклав мені, що я повинен залишити країну найближчим рейсом і що мені забороняється в’їзд до Куби впродовж десяти років. Усі мої питання так і залишилися без відповіді. У мене стерли все з фотоапарата та бука («Дебіли, чи ж я не відновлю все? Сміхота!» — ще тоді майнуло в голові) і принесли на підпис якісь папери.
— Що це? — запитав я в худого.
— Це формальність. Папери про депортацію.
— А якщо я не хочу летіти звідси?
Худий щось спитав у військового. Той кивнув і подав йому ще якісь папери. Худий жбурнув на стіл переді мною фотографії. На одній — Мігель лежав у скривавленому одязі в кутку якоїсь кімнати, а його обличчя нагадувало фарш. На другому фото — теж добряче побитий Хосе із закутими в кайданки руками. Одне його око запливло, а інше з жахом дивилося в об’єктив.
Я відірвався від фотографій і зиркнув на худого. «Щось тут не так, — снувало в голові. — Навіщо вони мене відпускають? Адже навіть якщо я згнию в їхній в’язниці — ніхто ні про що не довідається. Чи довідається? А може, Ксю таки вирвалася звідси, і вони бояться, що здійметься ґвалт?»
— Гаразд, — я знову подивився на фотографії. — Коли мій літак?
…Гуд бай, Гавано.
Я разом із худим стояв у «Хосе Марті» біля воріт відльоту. Літак на Амстердам уже подали, однак посадку ще не оголосили. Навколо снували туристи — хтось відбував, хтось прибував, хтось купував щось у дьюті-фрі.
— Скажи мені, де моя сестра? — спитав я худого. — Я зараз полечу і ніколи тебе вже не побачу. Скажи, де вона? Я просто хочу впевнитися, що з нею все гаразд.
— А знаєш, — раптом таки відповів худий, — я тобі навіть заздрю. Сядеш зараз у літак і «бувай, острове!». А я лишусь тут…
— Тобі не подобається твій острів Свободи?
— Ти такий же телепень, як і всі туристи — віриш у міфи. Свобода — там, — він махнув рукою у бік літака, — а тут… Ти так нічого й не зрозумів.
— То ти скажеш? Де Ксю? — я підняв голову й глянув худому прямо в очі.
— Якби вона була тут, то ви разом були б там, де Хосе з Мігелем. Усе. Досить розмов, дуй у літак.
На табло загорівся напис «Гавана — Амстердам: вихід на треті ворота».
Як же ж довго тягнеться час! Я допивав чергову пляшку пива, розмірковуючи, чи варто витрачати ще кілька євро на наступну, і прокручував сторінку блогу.
«Ту бір, о нот ту бір?» — крутилося у голові. Тільки-но я вирішив таки взяти ще пляшку, як тринькнув мобільний: «У вас одне нове повідомлення».
— Прокинувся, — пробубонів я до мобільника, натискаючи клавішу.
«Сиди на місці й не рухайся», — висвітилося повідомлення.
Із переляку я озирнувся довкола. «Шипхол» жив своїм звичним життям. Люди метушилися, як мурахи. У величезному панорамному вікні було видно, як один за одним злітали літаки.
— Маячня, — роздратовано відповів я мобільникові й засунув його до кишені.
Бук залишив на столі й підійшов до барної стійки:
— Ван «Хейнікен», пліз.
Зробив кілька ковтків просто з пляшки і повернувся в напрямку до свого столика.
— Що за…?
Стіл був порожнім — ані бука, ані наплічника. Машинально ковтнув із пляшки і підійшов до столу. На ньому лежав клаптик паперу з написом: «Термінал «Б», четверті ворота. За десять хвилин».
Дурня якась. Я знов озирнувся навколо. Оце тобі… Добре, хоч документи зі мною і квиток. Глянув на мапу аеропорту і рвонув у бік терміналу «Б».
Секундна стрілка почала рухатися зі швидкістю літака, що злітав. От хто так будує? Рознесли аеропорт на пів-Троєщини! Добігти до потрібного місця через натовп — це вам не іграшки. Ескалатор, пандус, тепер — ліворуч. Знову ескалатор. Чорт! Кому потрібні ці горизонтальні ескалатори? Ліворуч. Марш-кидок на двадцять метрів.
