Білі зуби - Зеді Сміт
— Усі ви на моєму горбу сидите! — гарчав Шіва, кидаючи над ранок у горщик свої п’ять фунтів. — Ви всі в мене на шиї! Хто-небудь, поскидайте з мене цих невдах. Це була моя п’ятка, а тепер її треба поділити у шістдесят п’ять мільйонів довбаних способів і роздати цим невдахам. Це що — комунізм?
І всі решта тихли й намагалися уникати його погляду, і вдавали, що займаються іншими речами; й так було доти, доки одного вечора, одного п’ятнадцятипенсового вечора, Самад не сказав йому тихо, майже зачаївши дихання:
— Заткнися, хлопче.
— Ти! — крутнувся до Самада Шіва, розсипаючи дорогою гору сої, зготованої назавтра. — Ти найгірший з них усіх! Ти найгірший, прибитий мішком офіціант, якого я коли-небудь бачив! Ти не зміг би дістати чайові, навіть якби перекривляв клоунів! Я чув, як ти намагаєшся заговорити з клієнтами — там про біологію, сям про політику, — та просто їсти подавай, ідіоте, — ти ж офіціант, дурко нещасне, а не Майкл Паркінсон. Я чув, ви щось сказали про Делі? — Шіва накинув на руку свій фартух і пішов, жалісливо кривляючись, кухнею, — я і сам там бував, знаєте, університет, о так, це прекрасно, так, я воював, за Британію, так, так, так, мило, дуже мило, — Шіва намотував кола кухнею, трусячи головою й роблячи паси руками, подібно до «Юрая Гіп», він кланявся та виструнчувався і перед шеф-кухарем, старшим чоловіком, котрий неспішно складав шматки м’яса до людського зросту холодильника, і перед хлопчиком-практикантом, котрий чистив велику, як усесвіт, духовку.
— Самаде, Самаде… — сказав він зі, здавалося б, нескінченним жалем у голосі, а далі різко урвав, одним рухом скинув фартух з руки і обв’язав його довкола пояса, — та ти просто сумний маленький чоловічок.
Мухамед підняв голову від горщиків, котрі чистив, і сказав, наче ні до кого й не звертаючись:
— Ото вже ця молодь. Як так можна говорити до старших? Як так можна? Де ділася повага? Як так можна?
— І ти теж іди в дупу, старий, — сказав Шіва, відмахнувшись від нього черпаком, — не вчи мене, ти ж мені не тато.
— Я троюрідний брат дядька твоєї матері, — відповів той.
— Клав я на це, — огризнувся Шіва, — клав і всьо.
Він узяв швабру і потяг її у бік туалетів, але, порівнявшись із Самадом, повернув її і ткнув йому в обличчя.
— Цілуй! — розреготався, а далі, копіюючи сповільнену манеру Ардашіра, додав: — Мооже, колиись ти дістанеш підвиищення, браатіку!
І так велося в усі вечори: приниження від Шіви та інших кельнерів, пихата зверхність Ардашіра; ніколи не бачити Алсани, ніколи не бачити сонця; ховати в кулаку п’ятнадцять пенсів, а потім віддавати їх… Як же відчайдушно йому хотілося начепити собі на груди плакат, великий білий транспарант, на якому б писалося:
Я НЕ ОФІЦІАНТ. Я БУВ СТУДЕНТОМ, НАУКОВЦЕМ, СОЛДАТОМ. МОЮ ДРУЖИНУ ЗВАТИ АЛСАНА. МИ ЖИВЕМО У СХІДНОМУ ЛОНДОНІ, АЛЕ МРІЄМО ПЕРЕЇХАТИ НА ПІВНІЧ. Я МУСУЛЬМАНИН, АЛЕ АЛЛАХ ПОКИНУВ МЕНЕ АБО Я ПОКИНУВ АЛЛАХА — ЩОДО ЦЬОГО НЕ ПЕВЕН. У МЕНЕ Є ДРУГ АРЧІ І ЩЕ КІЛЬКА ІНШИХ. МЕНІ СОРОК ДЕВ’ЯТЬ, АЛЕ ЖІНКИ ЩЕ Й ДОСІ ОБЕРТАЮТЬСЯ МЕНІ ВСЛІД НА ВУЛИЦІ. ПРИНАЙМНІ ІНКОЛИ.
Але такого плаката він не мав, а тому набув звички, пристрасті все всім пояснювати, пояснювати постійно, прискіпливо, немов Старий Моряк, говорити з кожним і про все. Чи це важило? А тоді, одного вечора, настає гірке розчарування: і ти розумієш, що важливо вміти схиляти голову, важливо спритно записати замовлення — оце важливо, дуже важливо бути добрим кельнером і слухати, коли хтось каже:
— Молоду баранину з рисом. І чипси. Дякую.
І тоді п’ятнадцять пенсів брязнуть об порцеляну. «Ой, дякую, сер. Який же я вам вдячний».
У вівторок, за кілька днів після весілля Арчі, Самад почекав, поки всі підуть, склав свої білі кельнерські штани (зроблені з тієї самої блискучої тканини, що й скатертини) у правильний квадрат і пішов сходами нагору до контори Ардашіра, оскільки мав його щось запитати.
— Братіку! — скорчив дружню гримасу Ардашір, вгледівши Самада, котрий нервово тупцяв біля дверей його кімнати. Ардашір знав, що Самад прийшов просити надбавку до платні, й хотів продемонструвати свою доброзичливу зацікавленість його становищем, перш ніж остаточно відмовити в проханні. — Братіку, заходь!
— Доброго вечора, Ардашіре Мухул, — сказав Самад, входячи нарешті до кімнати.
— Та сідай, сідай, — з теплом у голосі сказав Ардашір, — не стій, які церемонії між своїми?
Самад був радий такому початку. Все складалося добре. Використав момент, щоби з неодмінним зачудуванням оглянути кімнату: безжальне золото, потрійний килим, меблі усіх відтінків жовтого та зеленого… Тут усі мали захоплюватися Ардашіровим умінням вести справи. Він використав просту ідею індійського ресторану (маленьке приміщення, рожеві скатертини, гучна музика, жахливі шпалери, страви, про які в Індії ніхто й не чув, купа різних соусів) — і просто збільшив кількість усього цього. Нічого не поліпшував, усе залишив по-старому, але збільшив: більша будівля у найбільшій туристичній пастці Лондона — на Лестершир Сквер. Треба було всім цим захоплюватися, а надто — захоплюватися чоловіком, котрий зараз нависав над столом, усміхнений, як милосердна сарана, потопав своїм комашиним тілом у чорному шкіряному кріслі — паразит, замаскований під філантропа.
