Білі зуби - Зеді Сміт

ним у смердючій кімнатці в Кріклвуді було цілком достатньо, щоби дійти до такого одкровення. О, ну він, звісно, міг бути ніжним й інколи навіть милим, умів кришталево чисто насвистати кілька нот вранці, акуратно і спокійно водив машину, а ще виявився неймовірно добрим кухарем, проте романтика біля нього й близько не лежала, а вже про пристрасть не доводилось й думати. Проте Клара відчувала, що коли пов’язати себе з аж настільки посереднім чоловіком, то він, принаймні, завжди буде вкрай відданим тобі — твоїй красі, твоїй юності, — бо це ж чи не єдине, що він може тобі дати. З Арчі чомусь так не сталося. Сплив лише місяць після їхнього весілля, а у нього вже з’явився той погляд, котрим чоловіки дивляться крізь тебе. Він знову повернувся у своє холостяцьке життя: пиво з Самадом Ікболом, обіди з Самадом Ікболом, недільні сніданки з Самадом Ікболом — кожну вільну часину він проводив з тим чоловіком у тій паскудній забігайлівці, у тому проклятому «О’Коннелі». Вона намагалася бути розсудливою. Вона запитувала в нього: «Чому ти ніколи не лишишся дома? Чому ти проводиш стільки часу з тим індусом?» Але він лише поплескував її по спині, цілував у щічку, а далі брав мари-нарку і зникав за дверима; і увесь час одна і та сама стара відповідь: «Я і Сем? Ми просто мандруємо в часі». На це їй нíчого було сказати. Вони мандрували у той час, коли її ще не було на світі.

Так, цей Арчібальд Джонс аж ніяк не був лицарем на білому коні. Жодних мрій, жодних сподівань, жодних амбіцій. Чоловік, котрий найбільше у світі любив справжні англійські сніданки та майструвати своїми руками. Нудний чоловік. Старий чоловік. Але, попри все… добрий. Він був добрим чоловіком. Ця доброта не могла зробити її життя яскравим, але це вже було хоч щось. Вона побачила її в ньому ще тоді, вперше, на сходах, побачила просто, прямо — так, як могла побачити добре манго на Врикстонському ринку, навіть не торкаючись його шкірки.

Отакі були думки Клари, коли вона лежала на траві перед своїм новим будиночком, через три місяці після їхнього одруження, тихо спостерігаючи за своїм чоловіком, за тим, як, наче акордеон, то збігалися, то розбігалися зморшки на його лобі, як вагітно перевалювався через ремінь його живіт, дивилася на білизну його шкіри, на синюшність його вен, на те, як смикалися його «одинадцятки» — ті паси шкіри, котрі наростають з обох боків горлянки чоловіка (так кажуть на Ямайці), коли його час добігає кінця.

Клара поморщилася. Одружуючись, вона всієї цієї фізіології не помічала. Чому? Ну, бо вона усміхалася, вона була одягнута в білу сорочку-поло, втім, ні — не те: насправді вона просто не дошукувалася всіх цих вад. Більшість свого весільного дня Клара дивилася на власні ноги. То був вельми клопіткий і на диво теплий, як на 14 лютого, день, коли довелося довго чекати, бо увесь світ ринувся одружуватися в маленьку реєстраційну контору на Лудгейт-Гілл. Клара пам’ятає, як тихцем скинула свої маленькі коричневі туфельки на підборах і поставила босі ноги на прохолодну підлогу, намагаючись тримати їх з обох боків темної тріщини на плитці — сама для себе вона вирішила, що від цього залежатиме її майбутнє щастя.

Тим часом Арчі витирав піт довкола губ і кляв спеку, через яку солоні краплі неприємно стікали в нього навіть по ногах. На своє друге весілля він одягнув шерстяний костюм і білу сорочку-поло, а тепер розумів, що обидва рішення були не зовсім правильними. Струмочки поту текли з усіх пор його тіла і, просочуючись крізь трикотаж сорочки та шерсть костюму, залишали ні з чим незрівнянний запах вологої собачої шерсті. Клара, звісно, більше нагадувала кішку. На ній були коричнева шерстяна сукня, куплена у Джефа Бенкса, та бездоганно поставлений новенький зубний протез; сукня була з відкритою спиною, а зуби були білими — вся вона виглядала по-котячому хижо; така собі пантера у вечірній сукні: де закінчувалася спина Клари й починалася сукня, з першого погляду було не зовсім зрозуміло. І на запилюжений потік сонячного світла, котрий з високого вікна падав на пари, що очікували своєї черги, вона теж реагувала, наче кішка. Вигинала спину під його дотиками і мало що не муркотіла. Навіть реєстратор, котрий бачив уже на своєму віку всяке — конеподібних чоловіків, які одружувалися з тхороподібними жінками, й слоноподібних чоловіків із совоподібними жінками, — навіть він підняв був брову, здивовано споглядаючи цю найбільш неймовірну та неприродну пару, котра наближалася до його столика. Кіт та собака.

— Доброго дня, отче, — сказав Арчі.

— Він реєстратор, Арчібальде, ти, старий дурню, — встряв його друг Самад Мія Ікбол, котрого разом з його мініатюрною жінкою Алсаною викликали із ув’язнення в глибині кімнати очікування, щоби вони могли посвідчити шлюб, — він ніякий тобі не священик.

— А, ну так. Точно. Пробачте. Нервуюся.

Знуджений реєстратор запитав:

— Може, вже почнемо? Вас тут нині стільки зібралося.

Церемонія тривала не надто довго. Арчі дали ручку, і він записав своє ім’я (Альфред Арчібальд Джонс), національність (англієць) та вік (47 років). На мить завагавшись перед графою «Професія», далі продовжив «Реклама (складаю тексти оголошень)» і підписався. Клара також написала своє ім’я (Клара Іфігенія Бовден), національність (з Ямайки) та вік (19 років). Не знайшовши графи, яка б цікавилася її професією, вона перейшла прямо до вирішальної фінальної лінійки, черкнула на ній свій підпис і випросталася уже з новим прізвищем — Джонс. Ніби ніхто до неї й не отримував такого прізвища.

Далі вони вийшли на вулицю, де вітер грався зужитими конфеті, кидаючи їх на все нові й нові пари, і Клара, ніби вперше, привітала своїх весільних гостей-індусів — чоловіка та жінку, — обоє були вдягнуті в рожевий шовк. Самад Ікбол, високий статний чоловік із білосніжною усмішкою та мертвою рукою, знову й знову вітаючи, поплескував її по спині тією рукою, котра в нього все ще залишалася здоровою.

— Це все моя ідея, — повторював він, — це моя ідея з усією тією женячкою. Я знаю цього чолов’ягу від… відколи?

—