Білі зуби - Зеді Сміт

— Чулувіче! Та то ж тіко кумод! І він червоний! А червоний — то червоний і червоний. Чуго тебе вже нервує червоний?

— Я просто намагаюся, — почав Арчі, понижуючи голос до хрипкого шипіння (улюблена голосова зброя всіх домашніх воєн: щоб не чули діти/сусіди), — я лише хочу трішки додати стильності цій оселі. Послухай, це ж наше нове життя, добрий район… давай не будемо сваритися. Давай кинемо монетку; отже, якщо випаде королева — цей комод лишається, якщо герб, то…

Справжні коханці можуть хтозна-як сваритися, але вже за секунду вони знову кинуться одне одному в обійми; більш досвідчені — перше підуть сходами в кімнату нагорі і вже лише там перестануть сердитися. Якщо відносини на межі повного розриву, то перш ніж виникне спонука повернутися до своєї половини — бажання допомогти, якийсь спогад про дотик дитячої руки чи тепле переживання, — ображені чоловік чи жінка можуть опинитися за два квартали униз по вулиці, а то й за дві країни на схід від місця сварки. За цією шкалою Ріхтера Клара щойно починала по-справжньому дратуватися. Вона повернулася до воріт, зробила два кроки і зупинилася.

— Королева! — закричав Арчі, здається, навіть без видимого обурення. — Комод залишається! Бачиш? Не так уже й важко було знайти рішення.

— Я не хтіла сваритися, — вона повернулася до нього обличчям, наново вирішивши пам’ятати про свій борг перед ним, — ти сказав, що Ікболи прийдуть на обід, то я просто думала… якшо вуни схочуть, шуби я гутувала їм каррі — тобто я вмію гутувати каррі, — але то мій спосіб гутувати каррі.

— Та перестань, вони зовсім не такі індуси, — роздратовано сказав Арчі, котрий і припустити не міг такого повороту справ. — Сем буде їсти будь-яке м’ясо, як і будь-який інший чоловік. Він подає страви в індійському ресторані, так що, гадаю, не захоче бачити їх ще й тут.

— Ну, я просто пудумала…

— Ну, будь ласка, Кларо, не треба.

І він ніжно поцілував її у чоло, хоча для цього їй довелося трішки зігнутися.

— Я знаю Сема дуже давно, а його дружина, здається, з вельми тихих. Вони ж не королівська родина. Вони зовсім не такі індуси, — повторив він і затряс головою, нараз стурбувавшись якоюсь проблемою, якимсь не до кінця зрозумілим відчуттям, від якого не міг повністю звільнитись.

Самад і Алсана, котрі не були аж такими індусами (як у свідомості Арчі зовсім не аж такою чорношкірою була сама Клара) й котрі, фактично, взагалі індусами не були, бо були бангладешцями, жили за чотири квартали вниз, на непарному боці Віллесден-роуд. Щоби перебратися на непарний бік цієї вулиці з непарного боку біднішої Вайтчепел, їм довелося цілий рік тяжко працювати. Алсана збавила його на кухні, де стояв старий «Зінгер», на якому вона зшивала шматки чорної синтетичної тканини для крамниці «Домінація» в Сохо (часто за цей рік їй доводилося тримати виріб, котрий вона щойно зробила за лекалами, які їй дали, і дивуватися — що воно в біса таке вийшло). Самад увесь рік займався тим, що м’яко нахиляв голову під потрібним кутом і, затиснувши олівця в лівій руці, вслухався в жахливу британську, іспанську, американську, французьку, італійську вимову:

Путь ласка, мулодого баранця і троха рижу.

Жаріну куріпку с картошкаю, пасіба.

І так від шостої вечора до третьої ранку, а далі увесь день ходити сонним, аж поки сонячного світла стане менше, ніж пристойної решти на чай. «Тому що який сенс, — думав Самад, забираючи рахунок і гроші плюс п’ятнадцятипенсову подачку, — який сенс давати на чай людині таку ж суму, яку зазвичай кидають у фонтан, щоби загадати бажання?» Проте ще навіть до того, як неприпустима думка приховати ті кілька монет під серветкою могла з’явитися у Самадовій голові, Мухул — Ардашір Мухул, котрий керував рестораном і жилавий тулуб котрого сновигав туди-сюди залою, одним оком посилаючи улесливі вітання клієнтам, а другим наглядаючи за працівниками, — Мухул уже запопав його.

— Сааамааадее, — він завжди говорив єлейно і масно, — ти вже поцілував якусь задницю нині, братіку?

Самад і Ардашір були далекими родичами, хоча Самад і був старшим на шість років. З якою радістю (чисте благоденствіє!) Ардашір у січні минулого року відкрив листа від свого старшого, розумнішого, привабливішого зовні кількаюрідного брата, котрому не вдалося знайти роботу в Британії, а тому чи не міг би він…

— П’ятнадцять пенсів, брате, — сказав Самад, розкриваючи долоню.

— Нічого, мало-помаленьку і збереться жменька, — відказав Ардашір, складаючи свої риб’ячі губи в натягнуту мертвотну посмішку, — кидай їх у пісяльний горщик.

Пісяльним горщиком називали невелику риночку, примощену біля службових туалетів, у яку скидалися всі чайові, аж поки їх не ділили між усіма вже перед ранком. Для молодих м’язистих, привабливих кельнерів, як-от Шіва, це було значною несправедливістю. Шіва був єдиним хінді серед усього персоналу, проте йому прощали відмінності в релігійних поглядах через його винятковий дар офіціанта. За вечір Шіва міг заробити на чайових не менш як чотири фунти, особливо якщо в куточку сиділа заплакана, щойно розлучена британка, на котрій він міг випробовувати силу плавних ударів своїх довгих вій. Йому так само вдавалося виманювати гроші з продюсерів та режисерів у сорочках-поло (ресторан розташовувався в самому центрі лондонського театрального світу, а то були все ще часи Верховного Суду, симпатичних хлопчиків та побутових п’єс), котрі робили Шіві компліменти і, спостерігаючи, як хлопець вправно й провокативно рухає задом, простуючи до бару і назад, клялися, що він міг би отримати будь-яку роль, яку б захотів, якби хтось адаптував до сцени «Дорогу в Індію». Таким чином, для Шіви система пісяльного горщика була просто грабунком серед білого дня й відвертим нехтуванням його кельнерськими здібностями. Проте старші чоловіки, як-от