Білі зуби - Зеді Сміт

— Оце я й намагаюся пояснити твоїй чарівній дружині: від 1945-го! А коли ти знаєш чоловіка так довго, коли ти воював поруч з ним, тоді ти просто мусиш зробити його щасливим, коли він у нещасті. А він якраз був втрапив у халепу! І був у ній, аж доки не з’явилася ти. Бабрався в ямі з лайном — пробачте за мою французьку. На щастя, вона тепер уже далеко. Для божевільних у цьому світі є тільки одне місце і якраз там їх усіх і збирають… — Самад втратив запал рівно на середині речення, бо побачив, що Клара уявлення не має, про що він каже. — Ну, це нас не спинить… Словом, все це була моя ідея.

Ну і, звісно, його дружина Алсана, тендітна, з міцно стиснутими губами, котра, здавалося, дивилася на Клару згори (хоча сама була заледве на кілька років старша) і говорила хіба «О, так, місіс Джонс» або «О, ні, місіс Джонс», що змусило Клару так рознервуватися і почуватися такою вівцею, що вона аж змушена була знову влізти у свої туфельки.

Арчі почувався винним перед Кларою, бо не зміг організувати більш вишуканого прийняття. Але ж і запрошувати було більше нікого. Решта родичів та друзів просто відхилили запрошення: хтось — сухо, хтось — злякано; були й такі, що просто обрали за краще промовчати, а тому цілий останній тиждень забобонно переступали через пошту на килимку і не брали слухавки. Єдиним доброзичливцем залишився Ібельгауфтс, котрого і не повідомляли про подію, і не запрошували, проте саме він якимсь дивним чином про все дізнався і телеграфував привітання, яке принесли з вранішньою поштою:

14 лютого 1975 року

Дорогий Арчібальде,

Коли йдеться про весілля, то в мені часто прокидається справжній мізантроп, проте сьогодні, намагаючись врятувати від вимирання грядку петуній, я зненацька спізнав глибоке і щире зворушення від думки про єднання чоловіка і жінки у спільному союзі довжиною в усе життя. Як дивовижно, що ми, люди, зважуємося на такий неймовірний подвиг, хіба ні? Але буду на момент серйозним: як ти знаєш, моя професія змушує заглядати мене глибоко всередину «Жінки», а як психіатр, я можу судити про її розумове здоров’я чи, навпаки, хворість. Отож я певен, мій друже (дозволь мені лише продовжити метафору), що ти ретельно підібрав собі пані-дружину-свого-життя, і виявив її здоровою як тілом, так і душею, і не знайшов у неї жодної вади; а коли так, то що я можу передати тобі, як не теплі вітання від твого щирого суперника

Які ще спогади того дня могли зробити його унікальним і відрізнити від решти 364 днів, котрі складали 1975 рік? Клара ще пам’ятає хіба молодого спітнілого чорношкірого хлопця у чорному костюмі, котрий звертався із закликами до своїх братів та сестер з ящика з-під яблук, і стару жебрачку, котра викидала всячину зі смітникового бака, залізши туди мало не з головою. Проте далі все закінчилося: приготовані Кларою бутерброди злиплися і тихо страждали, забуті на дні сумки, небо захмарилося, а коли вони підіймалися схилом до Кінг Луд Пабу, минаючи зубоскальство хлопців з Фліт-стрит, які допивали ще суботні пінти пива, Арчі побачив квиток зі штрафом на своєму вітровому склі.

Отак і трапилося, що Клара перші три години свого заміжжя провела в Чипсайдському поліцейському відділку, тримаючи у руках туфельки та спостерігаючи, як її рятівник гаряче сперечається з інспектором, котрий навідріз відмовлявся вникати в глибини Арчібальдової інтерпретації правил недільного паркування.

— Кларо, Кларо, люба моя…

Це був Арчі, котрий пробирався повз неї до входу, несучи перед собою кавовий столик.

— Сьогодні увечері прийдуть Ікболи, і тому б я хотів уже трохи навести лад у цьому домі — вважай, бо я тут носитиму речі.

— Тобі треба поміч? — терпляче запитала Клара, все ще не розігнавши чарів свого денного сну. — Я можу щось занести нагору, якщо…

— Ні, ні, ні, я все зроблю сам.

Клара встала і взялася за край столика:

— Дай мені хоч…

Арчі заметушився, намагаючись водночас вхопитися і за ніжки стола, і за його масивну скляну поверхню.

— То чоловіча робота, кохана.

— Але ж… — Клара з неймовірною легкістю підняла важке крісло і поставила його перед Арчі, котрий віддихувався на сходах передпокою, — це не проблема. Як тубі треба дупумога, тіко пупроси, — і вона легко провела рукою по його спітнілому чолі.

— Так, так, так, — він знервовано відштовхнув її, неначе відганяючи муху, — я ж і сам можу впоратися, ти знаєш.

— Я знаю.

— То чоловіча робота.

— Так, так. Я знаю… я не мала на увазі…

— Послухай, Кларо, просто не стій у мене на дорозі і я все зроблю, окей?

Клара дивилася, як він закасує рукави й знову береться до столика.

— Якщо ти справді хочеш чимось допомогти, люба, то починай заносити в дім свій одяг. У тебе його стільки, що в ньому можна втопити цілий довбаний крейсер. Я поняття не маю, як ми все те помістимо в такому малому приміщенні.

— Я вже казала, ми мужемо пуловину викинути, як то треба.

— Я цього не казав. Не казав же, так? Як там наш комод?

Це був чоловік, ніколи не здатний прийняти рішення, не здатний визначити свою позицію.

— То саме: як тубі він не пудобається, ту хай йуго заберут назад. Я купила йуго, бо мені видавалос’, шо він тубі пудобається.

— Слухай, люба, —